Глава 3.2

— Потрібні ось ці книжки, — Олена Володимирівна передала Сергієві список. — Допоможи Олі, будь ласка, донести їх до кабінету. Сходіть разом, бо самій їй буде важко.

— Добре, Олено Володимирівно, —  ввічливо відповів він.

Я мимоволі скосила на нього очі.

Треба ж.

Виявляється, Ткаченко вміє розмовляти нормально. Без насмішок, шпильок і цього свого нестерпного поблажливого тону.

Просто зі мною чомусь не хоче.

Олена Володимирівна поспішила на нараду, а ми рушили до бібліотеки.

Мовчки перетнули хол, звернули за ріг і попрямували до сходів. Я йшла поруч із Сергієм і гарячково перебирала в голові можливі теми для розмови.

Треба щось сказати.

Що завгодно.

Зрештою, я саме заради цього й вигадала взяти його із собою.

Ну добре, не зовсім вигадала.

Мені просто дуже вдало підвернулася нагода.

— Ти це підлаштувала? — раптом кинув Сергій через плече.

Я мало не спіткнулася.

— Що?

— Книжки. Викладачку. Мене покликати на допомогу.

Він навіть не озирнувся.

— От іще! Дуже треба.

— Гаразд.

І знову замовк.

Оце й уся розмова?

Бібліотека розташовувалася на цокольному поверсі, тож попереду було ще три сходові прольоти. Якщо так піде й далі, ми спустимося туди, наберемо книжок і повернемося, обмінявшись п’ятьма словами.

Ні.

Так справа не піде.

— Як на роботі? — запитала я.

Сергій глянув на мене.

— Нормально.

Я почекала продовження.

Його не було.

Господи, який же він балакучий.

— Послухай… — Я на мить завагалася. — Мені справді незручно через учорашнє. Я не хотіла, щоб через мене в тебе виникли проблеми.

— Забудь.

— Але…

— Я все одно збирався звільнятися.

Я здивовано повернула до нього голову.

— Справді?

— Ага. Уже знайшов інше місце.

— І давно?

— Достатньо.

Ну звісно.

Спробуй витягнути з нього хоча б одне зайве слово.

— Що ж… тоді чудово.

— Чудово, — погодився він.

Я навіть трохи розслабилася.

Виходить, учорашня історія справді не мала для нього серйозних наслідків. Принаймні одним приводом почуватися винною стало менше.

Ми спустилися ще на один поверх.

І саме тоді Сергій, наче між іншим, додав:

— Та й від такої, як ти, я нічого іншого й не чекав.

Я різко повернула голову.

Що?

Він спокійно продовжував спускатися, ніби щойно не сказав нічого особливого.

Ми дійшли до дверей бібліотеки. Сергій уже простягнув руку до дверної ручки, але я зупинилася.

Усередині миттєво здійнялася знайома гаряча хвиля роздратування.

Ну от навіщо?

Навіщо було це додавати?

— Зачекай.

Він озирнувся.

— Що?

— Що означає «від такої, як ти»?

— Саме те, що я сказав.

— Ні. — Я схрестила руки на грудях. — Давай, Ткаченку. Раз уже почав — пояснюй.

Сергій кілька секунд мовчки дивився на мене.

А потім кутик його губ повільно поповз угору.

І чомусь я одразу зрозуміла: мені страшенно не сподобається те, що він зараз скаже.

— Багатої. Розпещеної. Капризної, — спокійно перерахував Сергій. — Продовжити?

— Не варто.

Я різко відвернулася. От і поговорили.

Взагалі-то я збиралася провести ці двадцять хвилин зовсім інакше. Дізнатися про нього щось, спробувати налагодити нормальне спілкування, а в ідеалі — ще й кудись запросити.

Натомість ми знову сварилися. І цього разу я чесно намагалася промовчати.

Справді намагалася. Але хіба можна спокійно проковтнути таке?

Я знову повернулася до нього.

— Знаєш що? А ти правий.

Сергій ледь підняв брову.

— Невже?

— Саме так. Я багата, розпещена й страшенно капризна. Задоволений?

— Ти сама це сказала.

— І ще я впевнена в собі. Бо, на відміну від деяких…

Я демонстративно ковзнула поглядом від його обличчя до потертих кросівок і назад.

Сергій усе зрозумів. Усмішка зникла з його губ.

А мені б у цю мить зупинитися.

Справді варто було.

Але я вже розлютилася.

— …можу дозволити собі все, що захочу.

Кілька секунд він мовчав.

— Ти?

Я насупилася.

— Що?

— Ти можеш собі все дозволити? — уточнив він. — Чи твої батьки?

Укол влучив точно в ціль.

Я зробила крок до нього.

— На що ти натякаєш?

— Ні на що не натякаю. Кажу прямо.

— Тобто?

— Це не твої гроші, Ярова.

Я небезпечно примружилася.

— Звідки тобі знати, чиї вони?

— Не знаю, — легко погодився Сергій. — Але сумніваюся, що ти сама заробила на машину, одяг і все інше.

— А тебе це взагалі не стосується.

— Згоден.

Його спокій знову діяв мені на нерви.

— Тоді навіщо говориш?

Сергій знизав плечима.

— Ти сама почала розповідати, що можеш дозволити собі все.

От же ж…

Я стиснула зуби.

— Між іншим, я добре вчуся.

— Вітаю.

— І вступила сюди сама.

Він подивився на мене трохи уважніше.

— Сама?

— Уяви собі.

— А за навчання теж сама платиш?

Я відчула, як усередині все закипає.

— Платити? — перепитала я. — Ти серйозно вважаєш, що мені не вистачило б мізків вступити на бюджет?

Питання було риторичним.

Принаймні я хотіла, щоб воно таким залишилося.

Але Сергій мовчав.

— Та пішов ти!

Кутик його губ ледь сіпнувся.

— Аргумент.

— Ти просто зарозумілий і…

Я осіклася, гарячково шукаючи слово, яке влучило б у нього так само боляче.

І знайшла.

— Ти мені заздриш.

Цього разу Сергій не втримався й коротко засміявся.

— Заздрю?

— Саме так.

— І чому ж?

— Усьому.

Він глянув на мене так, ніби щиро намагався знайти бодай одну причину.