Глава 3.1

Наступного ранку ми з дівчатами сиділи в аудиторії й чекали на початок лекції.

Студенти повільно підтягувалися, займали місця, сонно віталися одне з одним. Хтось допивав каву, хтось намагався в останню мить переписати домашнє завдання, а ми з Мілою та Альоною мляво перекидалися фразами.

Точніше, перекидалися вони.

Я здебільшого мовчала.

Не терплю ранки.

А ранки після вечорів, які пройшли гірше нікуди, — особливо.

— У Денисенка скоро день народження, буде вечірка, — протягнула Альона, гортаючи щось у телефоні. — Треба вирішити два надзвичайно важливі питання: що подарувати і з ким піти.

— Головне — з ким, — хмикнула Міла. — Подарунок вона за п’ять хвилин купить. А от супутника вибиратиме до пенсії.

— Дуже смішно.

— Я серйозно. Мрія твого життя — вдало вийти заміж. Проблема лише одна: кандидат досі не знайдений.

— Бо я перебірлива.

— Бо ти нестерпна.

Альона показала їй язика, а потім повернулася до мене.

— Оль, а ти що думаєш?

— А?

Обидві подруги втупилися в мене.

Я кліпнула, лише тепер зрозумівши, що взагалі не слухала їхню розмову.

Мої думки були зовсім в іншому місці.

Точніше, біля дверей.

Я поглядала на них уже, мабуть, удесяте за останні п’ять хвилин. Сьогодні лекція була спільною для всього потоку, а отже, Ткаченко міг з’явитися будь-якої миті.

Після вчорашнього я принаймні знала про нього трохи більше.

Він працює.

Негусто, звісно.

Не завадило б з’ясувати, де саме, чим він узагалі живе, що любить, куди ходить, із ким спілкується. Я ж збиралася змусити хлопця закохатися в себе, а досі не знала про нього практично нічого.

Прекрасний план, Ярова.

Просто бездоганний.

Очевидно було одне: його треба кудись витягнути.

Без подруг. Без Скляра. Без випадково падаючих рюкзаків і наших безглуздих словесних перепалок.

Просто запросити кудись і нормально поговорити.

Бо поки що кожна моя спроба зблизитися з Ткаченком закінчувалася тим, що він ішов задоволений собою, а я залишалася злитися.

Сьогодні це треба було виправити.

На щастя, Зименко вирішив прогуляти пари, тож принаймні одна проблема відпадала сама собою. Інакше Олег знову крутився б поруч і плутав усі карти.

Після нашого вчорашнього походу в ресторан його ентузіазм, здається, лише зріс.

Три повідомлення за вечір.

Одне — коли я тільки повернулася додому.

Друге — через двадцять хвилин.

Третє я навіть не відкривала.

Сьогодні вранці телефон знову блимнув його ім’ям, але відповідати я не поспішала.

З одним хлопцем розібратися не можу, а тут іще другий вирішив ускладнити мені життя.

— Які люди!

Знайомий голос вирвав мене з думок.

До нашої парти вже підпливала Ангеліна Мороз.

— Привітики, — солодко протягнула вона.

— Привіт, — без особливого ентузіазму відповіла я й трохи посунулася.

Мороз одразу вмостилася поруч.

Разом з Ангеліною на мене накотилася хвиля солодкого аромату Victoria’s Secret. Настільки насиченого, що я мимоволі затримала подих.

На Мороз був рожевий светр, обтисла мініспідниця й, як завжди, бездоганний макіяж. Щоправда, на мій смак, тонального крему, рум’ян і всього іншого було стільки, що без них вона напевно виглядала б років на п’ять молодшою.

Але Ангеліну моя думка, звісно, не цікавила.

Вона поклала сумочку на коліна й неквапливо оглянула свій ідеальний манікюр.

— Ну то як просуваються справи?

Я чудово знала, про що вона.

— Усе чудово.

— Та ну?

Мороз підняла на мене очі.

На губах грала солодка усмішка, від якої мені одразу захотілося сказати якусь гидоту.

— А мені чомусь так не здається.

— Значить, тобі здається неправильно.

— Можливо, — вона байдуже знизала плечима. — Просто я думала, що ти впораєшся швидше.

Я примружилася.

— Хвилюєшся за мене?

— Звісно. — Ангеліна невинно кліпнула нафарбованими віями. — Я ж хочу, щоб ти виграла.

Ага.

Так я й повірила.

— Не переживай. Усе йде за планом.

— Справді? — вона трохи нахилилася до мене. — Тоді чому він досі не поруч із тобою?

Я вже відкрила рота, щоб відповісти, коли двері аудиторії відчинилися.

І, наче його спеціально викликали, на порозі з’явився Ткаченко.

Ну нарешті.

Сергій увійшов до аудиторії, навіть не глянувши в наш бік, і неквапливо попрямував нагору, до своєї звичної останньої парти.

Мій погляд мимоволі поповз слідом за ним.

— Ось бачиш, — тихо промовила Мороз.

Я повернулася до неї.

— Що саме?

— Нічого.

Її задоволена усмішка стала ще ширшою.

От зараза.

— Не пригадую, щоб ми домовлялися про конкретні терміни, — холодно нагадала я.

— Не домовлялися, — легко погодилася Ангеліна. — Просто цікаво, скільки часу знадобиться нашій першій красуні, щоб причарувати хлопця, якому вона зовсім не цікава.

Укол влучив точно в ціль.

Але я лише всміхнулася.

— Недовго.

— Ну-ну. Подивимося.

Мороз підвелася, поправила спідницю й, задоволена собою, попрямувала до свого місця.

Я провела її поглядом.

Одразу стало легше дихати.

Причому в прямому сенсі теж.

— Ну, Оль… — обережно почала Альона.

Я миттєво виставила перед нею долоню.

— Навіть не починай.

— Я лише хотіла…

— Ніяких лекцій, гаразд? — Я суворо перевела погляд з неї на Мілу. — Від жодної з вас. Я сама все знаю.

Подруги переглянулися.

Цей погляд мені страшенно не сподобався.

— Що?

— Нічого, — одночасно відповіли обидві.

Я пирхнула й знову глянула на останній ряд.

Ткаченко вже сидів на своєму місці й щось шукав у рюкзаку.

— Добре-добре, не кип’ятися, — примирливо сказала Альона.