Глава 2.2

О двадцятій нуль-нуль  я вже сідала в машину Зименка, клянучи себе на чому світ стоїть. Кажуть, якщо мізків немає, то й не буде.

Втім, Зименко — не найгірший варіант. Ангеліна Мороз он спить і бачить, як побувати з ним хоча б у ресторані. У Олега новенька автівка, якою той пишався настільки, що, за чутками, їздив на ній навіть по хліб. Та й взагалі — хлопець симпатичний за всіма мірками, чого ще треба?

— Оль, шикарно виглядаєш, — відважив він комплімент і різко нахилився до мене.

Я встигла ухилитися, тож поцілунок припав кудись у район вилиці.

— Дякую.

— Ну що, у кафешку, як і домовлялися?

Кажучи «в кафешку», Зименко поскромничав, бо загальмував біля «Сфери» — найрозкішнішого ресторану нашого району.

Олег хвацько запаркувався, вискочив із машини й картинно подав мені руку. Звісно, довелося прийняти її та попрямувати за своїм кавалером.

У залі панував аншлаг. Попри кінські ціни, офіціанти тільки й устигали снувати між столиками.

— Ти впевнений, що для нас знайдеться місце? — засумнівалася я.

— Не хвилюйся, столик заброньовано. До того ж директор — друг мого тата.

І справді: до нас миттєво підскочив адміністратор, провів до одного з небагатьох вільних столиків, спритно прибрав табличку «Зарезервовано» й запропонував влаштовуватися.

Я взяла меню й пробіглася ним очима. Цінники й справді кусалися навіть по моїх мірках. Шкода, апетиту геть не було.

Поки я роздумувала над салатом, до столика підійшов офіціант:

— Доброго вечора. Ви готові зробити замовлення?

— Ого! — вигукнув раптом Зименко.

Та й мені голос видався боляче знайомим. Я підвела очі й перечепилася об непроникний погляд Ткаченка.

— Серього, ти що, тут працюєш?

— Як бачиш.

— Оце так збіг!

— Вибач, але нам заборонено говорити з клієнтами на приватні теми, — сухо відрізав Сергій. — Тож зараз я просто ваш офіціант. Що замовлятимете?

Зименко диктував страви, а Ткаченко мовчки нотував у блокноті. Виглядало це чудернацько: працює звичайним офіціантом, а тримається мов принц крові. Випростана спина, прямий погляд — ніби це ми йому прислуговуємо. І це чомусь бісило. Потрібно було негайно збити з нього цю зверхність.

— А мені принеси ось цей салат, яблучний фреш і шампанське з льодом. Та якнайшвидше, — кинула я, вклавши у голос максимум зневаги.

Ткаченко й бровою не повів. Записав і мовчки відійшов.

— Ні, ну ти уявляєш? Не очікував його тут побачити, — хитав головою Зименко.

За п'ять хвилин з'явився Ткаченко з тацею, на якій виблискувала пляшка шампанського й витончений кришталевий келих.

Коли він розставляв замовлення, я картинно скривилася, дивлячись на салат:

— Що це? Ти взагалі бачив, які тут овочі? Забери й принеси нормальний.

— З салатом усе гаразд, — спокійно відповів Сергій.

— А я кажу — принеси інший! — я демонстративно різко розвернулася, «випадково» зачепивши ліктем тацю, яку він усе ще тримав у руці.

Таця здригнувся. Кришталевий келих ковзнув по гладкому металу й із гучним тріском розбився об мармурову підлогу. Бризки шампанського й крихітні уламки розлетілися довкола нашого столика. На секунду в залі запанувала тиша.

Я розраховувала на невелику сцену, але результат виявився набагато гіршим.

— Ти що, взагалі безрукий?! — миттєво визвірився Зименко, підхоплюючись з місця й оглядаючи свої кросівки.

Ткаченко лише міцніше стиснув тацю. На його обличчі не здригнувся жоден м’яз, але вилиці напружилися так, що здавалося, зараз тріснуть.

За секунду біля нас матеріалізувався  адміністратор.

— Що тут відбувається?! Ткаченко, ти здурів?! Це колекційний кришталь!

— Це я його зачепила... — пробомотала я, відчуваючи, як до горла підступає липкий ком сорому.

— Не вигороджуйте його, дівчино! Офіціант мусить тримати тацю так, щоб клієнт не міг його зачепити! — визвірився адміністратор. — Вартість келиха відрахуємо з твоєї зарплати, Ткаченко. І це штраф за зіпсований вечір гостей! Марш за серветками й прибирай!

— Я сама сплачу за келих! — підхопилася я. — Скільки він коштує?

— Ви не зобов'язані... — почав адміністратор, але Ткаченко перебив його.

— Не треба, — процідив Сергій, глянувши на мене так, ніби я була найогиднішою істотою у світі. — Я сам розплачуся.

Він мовчки розвернувся й пішов геть.

Вечір був остаточно зіпсований. Зименко щось торохтів про «криворуких офіціантів», а я сиділа мов на голках, розглядаючи уламки на підлозі. Я знала, скільки коштує посуд у таких закладах — для Ткаченка це була чверть, а то й половина його місячної зарплати.

За десять хвилин, не витримавши, я підхопила сумку:

— Олеже, вибач, мені треба в дамську кімнату.

Замість вбиральні я побігла службовим коридором. На щастя, двері до роздягальні були напіввідчинені. Ткаченко стояв біля шафки, спираючись на неї руками й важко дихаючи.

— Сергію... — тихо мовила я, зупиняючись у дверях.

Він повільно повернувся. Погляд був таким крижаним, що в мене перехопило подих.

— Прийшла перевіряти, чи добре я все прибрав?

— Вибач. Це була моя провина, я дійсно зачепила тацю. Давай я віддам тобі гроші за цей келих. Скільки там?

Я полізла в сумку по гаманець, але Ткаченко закрив шафку з таким гучним гуркотом, що я аж підстрибнула.

— Сховай свої подачки, Ярова, — огидно процідив він, роблячи крок до мене. — Почуваєшся всемогутньою, бо в тебе є бабло? Думала, кумедно буде провчити «бідного хлопчика»?

— Я не... мені просто прикро, що так вийшло!

— Мені не потрібні твоє каяття й твої гроші. Забирайся звідси.

Він навмисно боляче зачепив мене плечем і вийшов у коридор.

Я залишилася стояти в порожній службовій кімнаті. Всі мої думки про парі та легку перемогу згоріли. У душі оселилося щось огидно-гнітюче й пекуче — справжній сором.

Але десь углибині жевріла одна-єдина думка: завтра в університеті я мушу знайти спосіб усе виправити. Навряд чи це вже стосувалося парі. Мені просто терміново треба було, щоб він перестав мене ненавидіти.