Парі на ловеласа

Глава 2.1

Оля

Ранок почався за звичним сценарієм. Майже.

Єдиною суттєвою відмінністю було те, що сьогодні будильник продзвенів на пів години раніше.

І за це окреме спасибі Мороз та її безглуздому парі.

Зазвичай у будні я дотримувалася простого правила: мінімум макіяжу, максимум сну. Трохи туші, блиск для губ, волосся — як ляже, так ляже. Усе одно я йшла на пари, а не на побачення.

Але тепер клята суперечка висіла наді мною дамокловим мечем і вимагала підійти до справи відповідально.

Тому замість зайвих тридцяти хвилин у теплому ліжку я стирчала перед дзеркалом, доводячи до ладу волосся, малюючи стрілки й уже втретє змінюючи светр.

Не для Ткаченка, звісно.

Для перемоги. Різниця принципова.

Щоправда, усі мої старання виявилися марними.

Сергій не з’явився ні на першій парі, ні на другій.

І я, безумовно, була цьому тільки рада.

Абсолютно.

Просто було трохи прикро усвідомлювати, що я могла ще пів години поспати, а не крутитися перед дзеркалом заради хлопця, який навіть не спромігся прийти до університету.

Третю пару несподівано скасували, тож до четвертої залишалося майже дві години. Ми з Мілою та Альоною вирішили перечекати їх у студентській їдальні.

Я саме влаштувалася з капучино за нашим звичним столиком, коли поруч без запрошення плюхнувся Зименко.

— Оль, які плани на вечір? Ходімо в кіно, — випалив він замість привітання.

Я зробила ковток капучино й без дозволу витягнула з відкритого пакета Міли хрустку чіпсину.

— Не можу. Купа справ.

— Яких ще справ у п’ятницю ввечері?

— Дуже важливих.

— Наприклад?

Я повільно повернула до нього голову.

— Зименко, тобі календар мого життя роздрукувати чи на пошту скинути?

Міла пирснула зі сміху.

— Та що ти причепився до неї? — прийшла мені на допомогу Альона. — Сказала ж, що не може.

Але Олега так просто було не позбутися.

— Оль, ну годі тобі. Фільм сама вибереш, — не здавався він. — Не хочеш у кіно — підемо в кафе.

— Я подумаю.

— Це означає «так»?

— Це означає «я подумаю».

— Тобто шанс є.

Я вже збиралася пояснити йому різницю між «я подумаю» і «так», коли двері їдальні відчинилися.

І я замовкла.

До зали зайшов Ткаченко.

От же ж…

Караулила його весь ранок. На кожній перерві мимоволі шукала знайому високу постать у коридорах, двічі заглядала до холу й навіть дорогою сюди встигла подумати, що сьогодні він узагалі не з’явиться.

І варто було мені нарешті розслабитися — ось він.

Сергій ішов між столиками, щось слухаючи в навушниках, і, здається, навіть не дивився в наш бік.

Я машинально випросталася. А тоді мало не вилаяла себе.

Ольго, серйозно?

Я повільно відкинулася на спинку стільця й зробила ще один ковток капучино, демонструючи всім своїм виглядом цілковиту байдужість.

Тепер головне було придумати, як привернути його увагу так, щоб він не здогадався, що саме цього я й хочу.

Сергій озирнувся, помітив вільний столик за кілька кроків від нас і неквапливо попрямував до нього. Повісив рюкзак на спинку сусіднього стільця, вмостився з таким виглядом, ніби нікуди не поспішав, і витягнув довгі ноги.

А тоді глянув у наш бік. Спочатку на Зименка. Потім на мене.

Усього кілька секунд, але мені чомусь здалося, що в його погляді промайнуло щось знайоме. Та сама насмішка, з якою він учора розкусив мій трюк із рюкзаком.

«Що, обробляєш чергового хлопчика?»

Я ледь не фиркнула. Ну добре, Ткаченку. Сам напросився.

Я повернулася до Олега й подарувала йому найпроменистішу усмішку, на яку тільки була здатна.

— Знаєш що? Я передумала. Гаразд, ходімо.

Зименко аж засяяв.

— Серйозно?

— Абсолютно.

— Круто! — він задоволено вишкірився. — Тоді о восьмій заскочу за тобою.

— Домовилися.

Я навіть примудрилася вимовити це майже грайливо.

Ну ж бо, Ткаченку.

Дивись. Ревнуй. Зеленій від заздрощів.

Я крадькома глянула в його бік. Сергій спокійно пив каву, втупившись у телефон.

Навіть не дивився на нас. От зараза.

Виходить, увесь спектакль був даремним.

— Я знав, що ти погодишся, — самовдоволено заявив Олег і закинув важку руку мені на плечі.

Я миттєво її скинула.

— Руки прибрав.

— Та я ж просто…

— Поводься пристойно, Зименко, інакше наше побачення закінчиться, не встигнувши початися.

— Усе-все, зрозумів. — Він примирливо підняв долоні, а тоді нахилився ближче. — Ще кави принести?

Я поглянула на майже порожню чашку.

— Давай.

— Зараз буде.

Олег зірвався зі стільця й попрямував до стійки.

Я нарешті зітхнула з полегшенням.

Щоправда, тривало воно недовго.

Не встигло звільнене місце поруч зі мною охолонути, як із глибин їдальні, мов Пилип із конопель, виринув Панченко й без жодного запрошення плюхнувся на стілець.

Я навіть кліпнути не встигла.

— Оль, ти чого на повідомлення не відповідаєш? — з порога почав він. — Я тобі ще вчора писав. Коли в нас друге побачення?

О Господи.

Тільки його мені зараз бракувало.

Я повільно повернула голову до Міли й Альони та благально подивилася на них.

Допоможіть.

Але ці дві зрадниці вже ледь стримували сміх.

— Толіку, відчепись від неї, — нарешті прийшла на допомогу Міла. — Не до тебе зараз.

Панченко насупився.

— У якому сенсі не до мене? Оль?

Я приречено видихнула.

— Толіку, вибач. Мені зараз справді не до побачень.