Глава 1.2

— Та перестань, — безтурботно відмахнулася Альона. — Не мине й тижня, як цей Ткаченко бігатиме за тобою хвостиком, мов ручне цуценя.

— О Господи, ще один шанувальник? — я театрально зітхнула, намагаючись перевести все на жарт і розрядити атмосферу.

— Ти справді вважаєш себе настільки особливою?

Незнайомий чоловічий голос пролунав просто за моєю спиною.

Ми всі троє одночасно обернулися.

За кілька кроків від нас стояв той самий хлопець із восьмої групи. Високий, широкоплечий, у темних джинсах і простій футболці, він недбало тримав руки в кишенях і дивився просто на мене.

Ні збентеження від того, що його застали за чужою розмовою, ні цікавості, яку я звикла помічати в чоловічих поглядах.

Лише спокійна, майже поблажлива іронія.

Схоже, він чув усе.

Кожне кляте слово.

Щоки миттєво обдало жаром. Найбільше хотілося провалитися крізь підлогу, але я лише вище підняла підборіддя й змусила себе всміхнутися, ніби його поява анітрохи мене не збентежила.

— А тобі ніколи не казали, що підслуховувати чужі розмови неввічливо?

Кутик його губ ледь помітно смикнувся.

— Не підслуховував, — спокійно відповів він. — Просто важко не почути, коли хтось так голосно говорить про себе.

— І що ж ти почув? — запитала я, схрестивши руки на грудях.

Його погляд неквапливо ковзнув по мені — від світлого волосся до кросівок. Не оцінюючи й не затримуючись ні на секунду довше, ніж потрібно. Наче він просто намагався зрозуміти, через що, власне, стільки галасу.

— Нічого особливого, — нарешті промовив він. А тоді, ледь знизавши плечима, додав:

— Але можеш не хвилюватися. Особисто мені точно не спаде на думку запрошувати тебе на побачення.

Я на мить розгубилася.

Не через те, що він не збирався кликати мене на побачення. Мені було байдуже. Принаймні мало б бути.

Просто зі мною ще ніхто так не розмовляв.

Хлопці могли мені подобатися чи ні, могли дратувати або взагалі не цікавити, але дивилися вони майже завжди однаково — із захопленням, цікавістю, іноді з відвертим бажанням привернути мою увагу.

У погляді Сергія не було нічого з цього.

Він дивився на мене так, ніби перед ним стояла звичайнісінька дівчина, на яку не варто витрачати зайвої секунди.

Більше нічого не сказавши, він обійшов нас і попрямував до аудиторії. За мить двері зачинилися за його спиною, а я все ще стояла на місці, дивлячись йому вслід.

— Ну й дивак, — пробурмотіла Альона.

Я промовчала.

У голові вперто крутилися його останні слова.

«Особисто мені точно не спаде на думку запрошувати тебе на побачення».

Подумаєш.

Наче я збиралася погоджуватися.

— До речі, — Альона нахилилася трохи ближче й кивнула на двері, за якими він щойно зник. — Це і є Сергій Ткаченко.

Я повільно перевела на неї погляд.

Отже, Ткаченко.

Той самий хлопець, якого я мала змусити бігати за мною.

Саме в цей момент до нас підійшов Льоша Скляр у компанії кількох хлопців зі своєї групи. Як завжди, він сипав жартами один за одним, тож уже за хвилину всі сміялися, а незручність після розмови із Сергієм наче розчинилася сама собою.

Голосно перемовляючись, ми всі разом рушили до аудиторії.

Я сіла поруч з Альоною, дістала з рюкзака зошит і спробувала зосередитися на лекції.

Але  хвилин за десять упіймала себе на тому, що озираюся назад.

Сергій сидів за кілька рядів від нас. Скляр щось захоплено розповідав йому, раз у раз кидаючи погляди в мій бік. Помітивши, що я дивлюся, Льоша широко всміхнувся й театрально послав мені повітряний поцілунок.

Я закотила очі.

Сергій простежив за його жестом і теж подивився на мене.

Наші погляди зустрілися лише на мить.

Кутик його губ ледь помітно сіпнувся, ніби він стримував усмішку. І було в цьому погляді щось таке, що миттєво повернуло мене до нашої розмови в коридорі.

Я різко відвернулася до дошки й цього разу твердо вирішила більше не озиратися.

Нічого.

Закохаю його в себе, виграю це безглузде парі — і на цьому все закінчиться. Він піде своєю дорогою, я — своєю, і за кілька тижнів ми навіть не згадаємо одне про одного.

Принаймні тоді я була в цьому абсолютно впевнена.

Коли лекція нарешті закінчилася, студенти потягнулися до виходу, а я навмисне не поспішала. Повільно складала речі в рюкзак, перекинулася кількома словами з Альоною, а потім затрималася біля дверей.

Сергій виходив одним із останніх.

Чудово.

Я дочекалася, поки він наблизиться, і зробила крок убік саме в ту мить, коли він проходив повз.

Наші плечі зіткнулися.

— Ой…

Я похитнулася, а лямка рюкзака, якій я зовсім трохи допомогла, зісковзнула з плеча.

Рюкзак із глухим стуком упав просто біля його ніг.

— Ой… — пробурмотіла я, подумки лаючи себе за цей безглуздий спектакль.

Сергій перевів погляд із мене на рюкзак, але нічого не сказав. Просто нахилився, підняв його й простягнув мені.

— Тримай.

— Дякую.

Я забрала рюкзак, наші пальці на мить торкнулися, але Сергій, здається, навіть не звернув на це уваги. Уже збирався пройти повз, коли я зрозуміла, що весь мій геніальний план зараз закінчиться тим, що він просто піде.

— Сергію, зачекай.

Він зупинився й обернувся.

— Що?

— Я хотіла… — почала я й одразу розсердилася на себе за цю невпевненість. — Щодо того, що ти почув перед лекцією…

У його очах промайнула знайома насмішка.

— Хочеш сказати, що рюкзак упав випадково?

Я завмерла.

— Що?

— Рюкзак, — терпляче повторив він. — Той, який ти так вдало впустила просто мені під ноги.

Щоки миттєво обдало жаром.

Невже все було настільки очевидно?

— Не вигадуй, — я поправила лямку на плечі. — Він справді зісковзнув.

— Звісно.

— Взагалі-то я хотіла сказати зовсім інше.