Глава 1.1

Оля

— Не боїшся погладшати? — кинула я братові, проходячи повз стіл.

Владик навіть не глянув у мій бік. Лише щось нерозбірливо буркнув, не відриваючись від величезного бутерброда. Перед ним уже стояла тарілка з омлетом, який мама саме зняла зі сковорідки.

— Олечко, сідай. Зараз і тобі покладу.

— Мам, ти ж знаєш, я омлет не люблю.

Я налила собі склянку води й зробила кілька великих ковтків.

— Зате це білок. Корисно. А від твоєї вівсянки ні користі, ні задоволення, — похитала вона головою.

Я ледь стримала усмішку.

Справа була зовсім не у вівсянці. Просто Владик її на дух не переносив, а мама давно звикла підлаштовувати сніданок під свого «кришталевого хлопчика». Якщо він хотів омлет — омлет їли всі. Якщо млинці — значить, млинці. Сперечатися з цим було так само марно, як переконувати дощ не йти.

Я взяла зі столу яблуко, накинула пальто й уже з передпокою гукнула:

— Я побігла на пари!

— Бувай! І не затримуйся після навчання, — долинуло з кухні.

Владик так і не підвів голови. Здається, між мною й його бутербродом він без вагань обрав би бутерброд.

Звичайний ранок. Таких у моєму житті були сотні.

У нашій родині все завжди крутилося навколо Владика. Молодший на п'ять років, слабкий у дитинстві, він так і залишився маминим хлопчиком. Йому діставалася турбота, хвилювання, найсмачніші шматочки й нескінченна увага.

Я не ображалася. Принаймні давно перестала.

Просто звикла, що мої перемоги нікого особливо не дивують. Золота медаль, вступ на бюджет до одного з найкращих юридичних університетів, високі оцінки — усе це сприймалося як щось само собою зрозуміле. Батько відкуповувався щедрими кишеньковими грошима й новенькою «Ауді», мама — щоденними нагадуваннями бути обережною.

Мабуть, саме тоді я зрозуміла одну просту річ: якщо тебе не помічають удома, починаєш шукати захоплення деінде.

В університеті це виявилося зовсім не складно.

Довге світле волосся, великі блакитні очі, лялькове обличчя — природа не поскупилася. Дуже швидко я звикла ловити на собі чоловічі погляди. Хлопці знайомилися, запрошували на побачення, сперечалися між собою за право провести мене додому. І мені подобалося відчувати себе тією, яку всі хочуть завоювати.

Поки не настав той ранок.

Припаркувавши «Ауді» біля університету, я, як завжди, спочатку зайшла по каву. Міла й Альона вже чекали біля стійки.

— Ну що, як минуло побачення з Панченком? — ледве я підійшла, запитала Міла.

— Фільм був нуднуватий. Толік хороший, але… не моє.

Я зробила ковток лате й знизала плечима.

— Ще один невдалий кандидат, — усміхнулася Альона. — Скоро в університеті просто не залишиться хлопців, які не були в тебе закохані.

Я лише фиркнула.

— Не перебільшуй.

— Та невже?

Голос за моєю спиною був таким солодким, що аж захотілося скривитися.

Я повільно обернулася.

Ангеліна Мороз.

Ідеально вкладене темне волосся, бездоганний макіяж, дорогий одяг і дві незмінні подруги за спиною. Вона дивилася на мене так, ніби моя присутність псувала їй настрій.

Це було взаємно.

Колись я випадково «відбила» в неї хлопця, який їй подобався. Він сам запросив мене на побачення, але Ангеліну такі подробиці ніколи не цікавили. Відтоді вона не втрачала нагоди нагадати, що ми з нею по різні боки барикад.

— Є один хлопець, якому на нашу принцесу зовсім байдуже, — розтягуючи слова, промовила Ангеліна.

— Та годі тобі. Нашу Ольку всі люблять, — одразу стала на мій бік Міла.

— Ви про новенького з восьмої групи забули. Ткаченка.

Альона насупилася.

— Того мовчазного брюнета?

— Саме його.

— І до чого тут Оля?

Анжела усміхнулася так, ніби вже святкувала перемогу.

— Швидше, до чого Оля йому. — Вона подивилася просто мені в очі. — Ну що, Ярова? Перевіриш, чи твоя магія справді працює? Чи боїшся, що вперше почуєш «ні»?

На мить стало дивно тихо.

Я й сама не зрозуміла, чому звичайне слово так зачепило. Боїшся.

Наче хтось випадково натиснув на стару рану, про яку я давно навчилася не думати.

Альона ледь помітно похитала головою, ніби просила мене промовчати.

Даремно.

— Які умови? — спокійно запитала я.

Посмішка Ангеліни стала ще ширшою.

— До кінця семестру Сергій Ткаченко має закохатися в тебе. Так, щоб за тобою бігав, як хвостик.

— А якщо ні?

— Тоді до кінця року жодних побачень. І при всіх визнаєш, що не кожного хлопця можеш закрутити навколо пальця.

Я схрестила руки на грудях.

— А якщо виграю я?

Ангеліна фиркнула.

— Тоді на новорічному святі зі сцени скажу, що ти справді неперевершена. Влаштує?

Кілька секунд ми мовчки дивилися одна на одну.

— Влаштує, — відповіла я. — По руках.

Ми потиснули одна одній руки.

Щойно Ангеліна пішла, Міла важко зітхнула.

— Олю, навіщо?

Я лише знизала плечима, хоча всередині вже з'явилося знайоме відчуття азарту.

Подруги мало не силоміць затягли мене до аудиторії. Пара ось-ось мала початися.

— Ти з глузду з'їхала? — прошепотіла Міла, щойно ми сіли на свої місця. — Вона ж спеціально тебе зачепила!

Мені й самій уже не здавалася ця ідея такою блискучою.

Ще хвилину тому все виглядало просто способом поставити Ангеліну на місце. А тепер… Я справді погодилася на парі, у якому мала змусити незнайомого хлопця закохатися в себе.

Дурня якась.

Двері аудиторії відчинилися.

До зали неквапливо зайшов високий брюнет у сірому худі й темних джинсах. Він не озирався навколо, нікого не шукав очима. Просто пройшов повз ряди й сів за останню парту біля вікна.

— Це він? — тихо запитала я.

— Так. Сергій Ткаченко.

Наче відчувши наші погляди, він на мить підвів голову, і наші очі зустрілися. Я звикла, що хлопці дивляться на мене по-іншому: із цікавістю, захопленням або хоча б легкою симпатією. У його ж погляді не було нічого. Жодної емоції, жодного натяку на зацікавлення. Він спокійно подивився на мене й за мить знову повернувся до лекції, ніби я взагалі не існувала. Чомусь саме ця байдужість неприємно кольнула. Невже Ангеліна мала рацію?