Глава 16. Ігри з почуттями

Глава 16. Ігри з почуттями 

Марта

Лиш один невагомий поцілунок Матвій залишив на моїх вустах, від чого моє серце затріпотіло й впало десь у п’ятки. А потім… ох… Він поцілував мене так гаряче, так пристрасно, що все всередині почало горіти, наче справжній вулкан. Здавалося, що Матвію знесло дах, настільки він зараз себе й поводив. Чоловік схопив мене в обійми й притиснув до себе так міцно й трепетно, наче кохає мене все своє життя й ось лише зараз зміг відкритись. Я не могла противитись бажанню й пристрасті. Відкрила рота і відповіла на поцілунок, чим показала Матвію білий прапор. Чоловік взагалі злетів з котушок, бо почав лізти під мою сукню, стискаючи моє стегно, а потім і сідницю. І саме це мене й зупинило. Я відкрила очі й побачила іншу реальність – я цілуюся з чоловіком, який заклав мене на парі.

– Ей… – відштовхую Матвія від себе. – Що ти робиш?

– Як що? Те, що тобі подобається, – підморгує цей бовдур і всміхається переможно, наче вже мене виграв. – Сьогодні я буду робити все, що тобі подобається, – знов підходить і хапає мене в обійми, наче я – його власність.

– Матвію, а тобі не здається, що ми поспішаємо? – намагаюся його розговорити й легко відштовхую, відходячи назад.

  – Не зрозумів... – насупився він.

– Але ж ми були ворогами, – пояснюю, заходячи здалеку. 

– І?

– Що «і», Матвію? Ми пропустили стадію примирення, усвідомлення почуттів одне до одного, залицянь, побачень і відразу в ліжко?

– То в тебе таки є почуття до мене? – почув він лише одне, і це те, що було потрібно тільки йому.

– Та немає в мене почуттів до тебе, бовдуре! – починаю злитися і пригладжую свою сукню, де тільки-но торкався Матвій.

– А що ж тоді? Ти ж відповіла на поцілунок.

– То була хвилинна слабкість і ти нею скористався, – злюся і прямую до дверей. 

Матвій хапає мене за лікоть і різко розвертає до себе.

– Значить, як спати з Артуром, то це можна, а зі мною ні? Так?

– Ти здурів!? З чого ти взагалі таке взяв, що я спала з Артуром? Геть сказився чи що?

– Сказився. Через тебе. Коли побачив вас двох, – наблизився до мого обличчя так близько, що в його очах я побачила злість і ревнощі.

– Якщо ми разом приїхали на роботу, то все – спали разом теж? – тепер уже і я гніваюся, як він, та наступаю на нього також. 

А що? Розмовляти з людьми потрібно так, як і вони з тобою. Не поважають – не поважай і ти їх. Але дозволяти себе ображати ні в якому разі не давай. 

– Скажеш ні? – допитується він.

– Скажу, що ні, – гнівно відповідаю. – Він просто підвіз мене на роботу, а спали ми кожен по своїх домівках. 

І навіщо я йому розповіла всю правду? Нехай би помучився ще трішки. Так цікаво спостерігати за тим як він… ревнує мене? Чи як ще назвати ці його власницькі замашки?

– Точно? Ви справді просто приїхали разом? – не вірячи моїм словам, все ще не зводить з мене свого допитливого погляду.

– Так, Матвію, ми просто приїхали разом на роботу. Що в цьому такого? 

Не розумію, чому виправдовуюся перед чоловіком, якого мала б ненавидіти. Але чомусь зовсім не хочеться, щоб Матвій думав про мене погано. Не можу збагнути своїх відчуттів, та все ж роблю це.

– Я проспала на роботу. Не увімкнула будильник. Коли подзвонив Артур і сказав, що теж проспав, бо вчора трохи перебрав. Зголосився мені допомогти і підвезти на роботу, щоб було швидше. Ось так і вийшло, що ми приїхали разом. Все? Задоволений? А тепер відпусти мене додому.

Відвертаюся від Матвія і прямую до дверей. Не можу більше перебувати в одному приміщенні з чоловіком, який мені не довіряє. Хоч я і довіри його не просила, але все одно якось образливо. 

– Ти куди зібралася? – наздоганяє мене чоловік і знов хапає за лікоть. 

Та що це в нього за вибрики такі? Поводиться так, наче я йому щось винна.

– Додому, – різко відповідаю і вивертаю свою руку з його сталевої хватки.

– О такій порі? – дратується і кричить. – Ніч на дворі!

– Матвію, я доросла дівчинка. Доберуся на таксі. 

– З розуму зійшла? Хочеш, щоб тебе згвалтували?

– Хто? Водій? Ти при своєму розумі? – сміюся. – Слухай, я не розумію, а ти що, хвилюєшся за мене? – дивуюся з його поведінки і реакції на мої слова.

– Я!? Ні. З чого б то мені за тебе хвилюватися? – нервово складає руки в кишені штанів і дивиться кудись, хтозна куди, але тільки не на мене.

– Матвію Романовичу, тримайте себе в руках, – кажу з усмішкою на обличчі, бо ця неоднозначна ситуація мені ой як подобається. 

– Тримаємо, Марто Вадимівно. Тримаємо, – дивиться на мене з викликом, але ні натяку на гарний настрій.

Я вперто йду до виходу з квартири і відчиняю двері. Добре, що він зараз не бачить мого обличчя, бо посмішку просто так з нього тепер не стерти. Моє жіноче самолюбство зараз просто танцює.