Глава 13. Немислима пригода
Артур
Глянувши на стан свого друга, я зрозумів, що мені його досить шкода. Не були б ми тоді друзями, якби я думав інакше. Тож я вирішив взяти на себе його обов'язки. Все одно в мене був вільний день, а так маю хоч якусь завантаженість. Буде не так сумно.
Подзвонив до Оксани, сказав, що візьму на себе всі справи її боса. Ще й вирішив нанести власний візит до Матвія. Відправлю його додому. Хтозна. Може, впреться, мов баран, і не захоче йти.
Підходжу до кабінету, хочу вже торкнутись ручки, але двері несподівано відкриваються і звідти вилітає розчервоніла Оксана, закриваючи їх назад. Я ледь встиг відскочити, щоб мене не вбило ненароком.
– Ти чого така налякана? – запитую, очманівши від цієї несподіванки.
– З чого ви взяли? Я просто дуже поспішаю додому. Мене Матвій... Романович відпустив, – схвильовано прямує до виходу, а я стою і дивлюсь їй в спину.
Дурдом якийсь, а не офіс.
Розвертаюсь і вирішую все ж зайти. Натискаю ручку і відкриваю двері. Застигаю, відкривши рота. Те, що я побачив, не вписується ні в які рамки. Марта злякано піднялась і почала поправляти на собі одяг, а Матвій так і лишився лежати, закривши очі.
– Що ви тут влаштували? – захрипаю.
В горлі пересохло. Дихати важко. Не можу ніяк прийти до тями. Вони тільки що цілувались і я все це бачив. Ті, що ненавидять один одного більше за життя і гризуться, як кіт з собакою, цілувались! Очманіти просто.
– Це не те, що ти подумав, – почала виправдовуватись Марта.
– А що я подумав? Ти хіба знаєш? Я от взагалі нічого не знаю, – розізлився. – Що між вами відбувається? – дивився то на Марту, то на Матвія, який почав уже підніматися з підлоги.
– А що між нами відбувається? – вдав друг, що не розуміє мене, і те, що я бачив – лише моя фантазія.
– О, господи... Ви мене до сказу доведете. То ви кіт з собакою, тепер ви – знатні лизуни. Трясця! Я працювати. Робіть, що забажаєте. Можете перейти і до дивану, підлога то не найкращий для вас варіант, – грубо мовив і пішов на вихід.
Не хочу зараз нікого з них бачити.
– Артуре, стривай. Між нами і правда нічого не було, – кинув мені в спину Матвій.
– Та байдуже, – махнув рукою і гримнув дверима.
Працювати вже перехотілось, але я мусив. Все ж секретарка Матвія пішла додому, а він без неї не зможе. Тож, якщо пообіцяв, мушу виконувати.
Зустрічі пройшли непогано. Не скажу, що я такий професіонал, як Матвій, але теж нічого. Потім я вирішив поїхати додому. Просто не знав, що робити і куди себе подіти. Все ніяк не виходила з голови та ранкова картина. І як вони тільки могли робити те все на роботі?
Мене перетрусило. Тож вирішив, що дома відсидітись не вийде. Поїду краще до пабу.
Зупинив машину біля відомого бару. Припаркувався і пішов всередину. Сів за барну стійку і замовив собі міцного напою. Помалу п'ю і розглядаю усіх присутніх. Зі знайомих нікого не видно, але я впевнений, що скоро когось зустріну.
Алкоголь не лікує думки. Не дає забути події, які б я дуже хотів не пам'ятати. От чого воно мені так приїлося? Я ж наче не кохаю Марту. То чому? Через парі? Можливо. Мабуть, так і є. Я боюсь програти. Точно. Все так і є, як я думаю. Я боюся програти спір своєму ліпшому другу.
– На когось чекаєш, красунчику? – до мене підходить дуже вродлива блондинка з глибокими блакитними очима.
Вона кладе лікоть на моє плече і заглядає мені в очі.
– На тебе, – підморгую їй і обережно беру за руку, запрошуючи присісти поряд.
– А ти не промах, – сміється і стискає вільною рукою моє плече.
Жест зрозумілий. Я їй подобаюсь.
– Що будеш пити? – кладу свою вільну руку на її коліно і заглядаю в очі, піднявши одну брову.
– В мене є краща пропозиція, – радісно підстрибує на місці.
– І яка ж? – підіграю їй.
– Може, поїдемо до мене? Або ж до тебе? – знову стискає моє плече, проводячи від нього до грудей долонею. А мені ж довго розуміти не треба.
– Ти за кермом, бо я вже випив, – встаю і тягну її на вихід.
– Який ти швидкий, – засміялась мені в спину.
– Ти ще не знаєш на скільки, – теж засміявся.
Їхали ми на моїй машині. Дівчина водила досить вміло. За розмовами я дізнався, що її звати Поліна. Працює у юриспруденції. Тож тепер маю знайомого юриста. А ще можливо партнера на кілька ночей.
Привів її до своєї квартири. Відчинив двері і впустив всередину. Поля оглянулась довкола і присіла на дивані у вітальні.
– Гарна квартира, – посміхнулась.
– Звичайно. Я багато в неї вклав, – говорю, присівши над схованкою для алкоголю. – Що питимеш? – заглянув за своє плече.
– Червоне вино, якщо можна.
– Тобі можна все, – піднявся і пішов до кухні.
#8851 в Любовні романи
#3443 в Сучасний любовний роман
#2026 в Жіночий роман
гра в кохання, сильні особистості_яскраві герої, кохання _пристрасть_вибір
Відредаговано: 14.10.2022