Глава 12. Важкий день

Глава 12. Важкий день

Матвій

Ранок настав для мене, немов світло в кінці тунелю. Так само незрозуміло та несподівано. Відкрив очі й не міг згадати, що вчора сталося. Наче й не пив багато. Але «наче» – це поняття розтяжне. 

Підіймаюсь, дістаю склянку води, залишену на тумбі хатньою робітницею. Радо випиваю рідину великими ковтками. Після водички відчуття мої покращились, але пам'ять так і не повернулась. Не дуже цікаво. Що ж поробиш, на роботу потрібно їхати. 

Швидко збираюсь, снідаю смачними млинцями, які мені приготувала помічниця. Вона приходить кілька разів на тиждень, але за цей час завжди старається мене нагодувати, тож я звик уже. 

Вибігаю з квартири на стоянку і розумію, що моєї машини там немає. О, це вже не добре. І де ж вона? Або я ненормальний, або ж допився. 

Набираю номер друга, який ще й трубку вмудряється не підійняти. Шиплю. Стискаю в кулаці телефон і вирішую поїхати на таксі. Поки чекаю, то бачу, що мою машину якраз приганяють якісь люди. Вже й з кулаками хотів кидатись на незнайомців. 

– Нас Артур Володимирович попросив ваше авто пригнати, – відразу говорить, коли виходить з машини.

Я ж пом'якшуюсь. Ще бійки на весь паркувальний майданчик біля будинку не вистачало влаштувати. 

– О, а не підкажете, звідки саме ви її забрали? – потираю чоло долонею, яке вже помітно спітніло. 

– Біля кафе «Лідія», – відповідає мені.

Пам'ять мою ця назва не просвітлила. 

– Добре. Дякую. Можете бути вільні, – говорю і дістаю з гаманця пару купюр, тикаю чоловіку і сідаю у своє авто. 

До роботи їду весь у роздумах. Дуже цікаво, що було у тому кафе і чому я лишив там своє авто. І саме головне. Як я провів прогулянку з Мартою? І де ми були після неї? Бррр... Як же це все лякає. 

В офісі йду прямо до кабінету Артура, який сидить собі і в монітор поглядає. 

– Трубку не вчили брати? – грублю і сідаю на дивані, розкинувши руки по обабіч. 

– І тобі доброго ранку, – всміхається він. – Хоча, судячи з твого вигляду, він у тебе був досить сумбурним, – встає з крісла і підходить до мене. Сідає на стільницю і дивиться ледь не в саму душу через очі. 

– Є трохи, – стискаю губи в тонку лінію.

Не знаю, чи питати його про вчорашнє, чи ні. Ох, як же важко мені сьогодні. 

– Не дивно. Таке враження, що ти пити не вмієш. Від кількох келихів вина розгребло так, немов ти цілу цистерну випив, – починає ржати. 

– Не починай, – відмахуюсь. – Я от хочу згадати, що вчора відбувалось. Ні чорта не пам'ятаю, – хитаю головою і важко зітхаю.

Потім дивлюсь на свого друга, який примружується і вже будує у своїй голові щось. 

– Не пам'ятаєш, кажеш, – всміхається лукаво. Щось мені це не подобається. – Розповісти? – підіймає одну брову вгору. 

– Та ні. Дякую. Сам пригадаю, – пирхаю.

Ще зараз придумає щось бридке, щоб посміятись. Мені такого точно не потрібно. Буду думати, що й справді таке робив. Краще сам пригадаю, або ж і пригадувати не потрібно. Саме по собі все розсмокчиться.

– А чого раптом? Я можу тобі детально все розказати. Навіщо мучити свою пам'ять? – не стихав він. 

– О, це вже ні, друже. Знаю я тебе. Зараз таке нарозказуєш, що й на голову не налізе, – сміюсь. – Краще я сам, або ж не буду згадувати взагалі. 

– Ну, дивись. Як хочеш. Обіцяю не насміхатись, – підморгує мені. 

– Не вірю, – пирхаю. – Краще скажи, що у нас там сьогодні за розкладом? – зітхаю, закривши очі. 

– Я тобі не секретарка, – бубнить. – У мене зустріч, а в тебе не знаю. Тож вали з мого кабінету і чим пошвидше. Набридло на твою мученицьку пику дивитись, – махає рукою на вихід.

Ти диви, як крила розпустив. 

– Розкомандувався тут, – фиркаю і встаю з дивану. – Ти диви, який великий бос, – бубню і виходжу з його кабінету.

Та треба було ж в той момент стикнутись ледь не носом з Мартою. 

– Доброго ранку,  – киваю їй. – Гарного дня, – говорю і бажаю швидко завершити розмову, але не тут то було. 

– З тобою все добре? Якийсь ти сьогодні дивний і вигляд маєш хворий, – оглядає моє обличчя, ледь не тикаючи своїм носом мені в щоки та губи.

Трясця!

– Та все зі мною добре. Я піду, – говорю, відвернувшись. – Роботи багато, – виправдовуюсь і ледь не трусцем біжу до свого кабінету. – Оксано, що у мене там сьогодні? – швидко минаю секретарку і забігаю до кабінету. Вона топчеться слідом. 

– Сьогодні ви вільні. Всю роботу на себе взяв Артур Володимирович, – говорить мені в спину, а я зупиняюсь, застигнувши на місці.

Секретарка ледь не врізається мені в спину, але вчасно зупиняється. 

– Правда? Дивно, я тільки-но від нього, а він мені і слова не сказав, – округлюю очі і повертаюсь у бік помічниці. – З якого це дива? 

– Не знаю. Він хвилини дві тому телефонував. Сказав, що вам варто відпочити, тож взяв дві зустрічі на себе, – відповідає мені, зіщулившись.