Глава 11. Сімейний вечір

Глава 11. Сімейний вечір

Марта

– Доню, йди-но допоможеш мені на кухні, – попросила мама в той час, коли ми з Матвієм та Артуром сіли на дивані у вітальні.

Вітчим саме зібрався щось розповідати чоловікам. Я не дуже вникала, адже то все справи компанії. Звісно, я теж повинна була слухати уважно, адже я працюю в компанії разом з Матвієм та Артуром. Але чомусь зараз в мене не було бажання слухати всі ті речі. Я виглядала задумливою не просто так. Сьогоднішня прогулянка з Матвієм чомусь засіла мені в голові. Я відчувала, що він хотів мене поцілувати, та натомість прошепотів мені не закохуватися в нього. Що за дивина? Невже по мені було щось помітно? Я начебто старалася виявляти байдужість до чоловіка. Та, мабуть, погано це мені вдавалося, якщо він так вирішив.

 – Йду, мам, – відповіла й поспішила за рідною, подумки дякуючи, що вона зуміла мене витягнути з чергової наради.

Поки мама насипала страви в тарілки та ретельно їх прикрашала, я готувала овочевий салат, нарізаючи овочі. Ненька відносила страви до вітальні, накриваючи на стіл, а я спокійно стояла за стільницею і думала про Матвія. Коли вона заговорила до мене, я злякалася, виринаючи зі своїх думок.

– Марто, щось сталося? – запитала вона, а я підскочила на місці.

– Га? Ні. Все добре, – поспіхом відповідаю.

– Ні. Не все добре, – заперечує мама, скануючи мене очима. – Я ж бачу, що ти сама не своя, – говорить очевидне.

Я й сама відчуваю, що від сьогодні я не я, але показувати це ще комусь не маю бажання. Тому всміхнулася мамі й радісно відповіла:

– Матусю, все гаразд, – підійшла та обійняла її для підтвердження своїх слів. – Я просто задумалася про справи компанії.

– Точно? – запитала вона з недовірою.

– Так, – всміхнулася їй ще раз.

– Скажи-но мені, Марто, якби щось було серйозне, ти б поділилася зі мною?

– Звісно, – без роздумів відповіла. – Адже ти – моя матуся, найкраща подруга й найрідніша людина у світі.

– Гаразд, вмовила, – всміхнулася вона, потішена моїми словами. – Салат готовий? – питає, продовжуючи сканувати мене очима.

Я ж з усіх сил намагаюся не виявляти свого задумливого стану, якому навіть сама не можу дати пояснення. Стараюся лиш посміхатися, відкидаючи всі думки про Матвія куди подалі. Жоден чоловік після Назара тепер не має права закрадатися в моє серце. Я не дозволю, щоб його знову нещадно розбили, роблячи мене дурною та наївною закоханою. Зрада – це саме те, що робить людину слабкою, якщо вона кохає. Я колись була такою. Та змогла вилікуватися. Знайшла в собі сили жити далі. Відтоді я стала черствою, самозакоханою та самовпевненою жінкою, яка може покладатися лише на саму себе. Ніхто і ніщо не здатен мене змінити. Матвію це точно не під силу.

 – Так, готовий, звісно, – відповідаю мамі та знову всміхаюся.

Вже набридло натягувати на себе нещиру посмішку, але нічого робити. Треба.

– Тоді насипай у салатницю та ходімо вечеряти, – скомандувала вона та вийшла з кухні.

Я ж зітхнула з полегшенням та скинула з себе маску усміхненої дурненької. Дістала з тумбочки салатник та насипала салату. Потім взяла його в руки та три рази зробила вдих-видих. Варто знову натягувати на себе маску, щоб не показати всім свого внутрішнього стану.

Увійшла до вітальні та вирячила очі. Одне місце, що залишилося за столом – це між Матвієм і Артуром. Ну що за несправедливість? Я навпаки хотіла уникати їх обох цілий вечір. Одного взагалі не поважаю за його слабкий передок до жіночої статі, а іншого на сьогоднішній день мені вже достатньо.

Та була не була. Сіла між чоловіками й усміхнулася кожному по черзі. Очевидно, що вони це спеціально підлаштували. Хотіли поставити мене у незручне положення, гадаючи, що я не сяду між ними? Ех, дорогенькі мої, ми ж граємо з вами у кохання. Невже забули?

Ох, Матвій сидить справа, Артур – зліва. Обидва дивляться на мене і всміхаються своїй перемозі. Зачекайте, хлопчики, сміється той, хто сміється останнім. Побачимо, хто ним стане.

 – Матвію, як же я рада, що ви з Мартою помирилися, – почала мама співати свою пісню.

Вона вже давно хотіла нас помирити, але все не знала, як саме це зробити. Всі ті спроби, що вона намагалася нас зводити разом, просто не діяли.

– Мам… – почала я та не змогла довести свою мову до кінця, оскільки мене перебили.

– Так, Алло Олександрівно, помирилися, – впевнено сказав Матвій, дивлячись на мене. – Ми просто працюємо в одній компанії вже довгий час, тож досить нам гризтися, мов кіт із собакою. Ми дорослі люди, тому й повинні поводитися відповідно, як дорослі.

Слухала його й не припиняла дивуватися. Як же можна бути таким дволиким? Ще тільки вчора саме він уклав на мене парі з Артуром, прагнучи добитися мого кохання, а сьогодні говорить про те, що він – дорослий. Хіба це не по-дитячому?

Мама вислухала Матвія та перевела на мене погляд, наче бажаючи почути підтвердження його слів.

– Так, матусю. Матвій має рацію, – всміхнулася я та перевела погляд на чоловіка справа. – Ми обоє працюємо на благо компанії, тож нам варто слухати одне одного, підтримувати й більше не сваритися.