Глава 10. Прогулянка
Матвій
Прогулянку я вибрав тиху та спокійну. Біля моря. Як же здивувалась моя зведена сестра, коли ми опинились саме там. Але мені хотілося хоча б сьогодні побути не в багатстві та розкоші. Просто побути простими людьми. Без купи грошей і можливостей. Саме про таку прогулянку я мріяв вже давно. Чому саме з Мартою мені випала така честь? Не знаю. Просто захотілось.
– Ходімо, – вийшов з машини і обійшов її, щоб відкрити двері дівчині. Заразом і подав їй руку.
– Ми будемо гуляти тут? – здивовано відкрила рота і поглянула на мене великими очима.
– А що не так з цим місцем? Нам пощастило й сьогодні тут немає людей, – всміхаюсь і прямую до пляжу. – Пішли, – помахав до неї рукою, а сам побіг до води.
Як же тут тихо. Не можу повірити, що я нарешті почув це блаженство – шум води і крики чайок. Таке враження, що саме тут і є той спокій.
– Я думала, ти обереш щось за купу грошей, – зареготала вона, доганяючи мене. – Але це навіть краще, що я могла собі уявити, – рівняється зі мною.
– Правда? Радий, що зміг тобі догодити, – либлюсь на всі тридцять два. – Прогуляємось босими по піску? – запитую, знімаючи свої туфлі.
Марта киває і теж знімає своє взуття.
– Руку даси? – протягую їй свою долоню.
Дівчина вагається. Таке враження, що вона зараз бореться сама із собою, але все ж протягує мені свою долоню. Я тягну її на себе і починаю бігти по воді, вона регоче і намагається зрівнятись зі мною.
– Не кажи, що ми граємо в доганялки, бо це дивно виглядає, – захекано кричить мені в спину.
– Ні, я хочу зробити це з тобою. Але в доганялки я б теж пограв. Зловиш? – відпускаю її руку і, регочучи, тікаю. Вода задрипує штани, але мене мало це хвилює. Зараз так добре.
Марта намагається мене впіймати. Погано вдається, тож я вирішив зупинитись, аби вона вдарилась своїм тілом в моє. Розвертаюсь і створюю кільце зі своїх рук. Дивлюсь на її розчервоніле обличчя і на пасма волосся, яке прилипло до щік. Підіймаю руку і забираю їх з її обличчя. Знову кладу руку на талію. Вивчаю. Марта не відводить від мого обличчя свого погляду. Нахиляюсь, ніби хочу поцілувати, але в сантиметрі від її вуст відвертаюсь і шепочу їй на вухо:
«Не закохуйся в мене. Це погано закінчиться».
Не знаю, навіщо говорю їй таке, але в дану хвилину хотілось, щоб це все було не парі, а реальність. Що зі мною сталося? Ще не так давно я ненавидів її до зуду в зубах, а тепер оберігаю від самого себе. Здуріти можна.
– Що? – розширила вона очі від подиву. – Що ти маєш на увазі? Хто в тебе закохується? Дурня собача, – нервово захихикала і відпихнула мене від себе. – Ніколи такого не станеться, – захитала головою, мов відводячи манну зі своїх очей.
– От і добре. Не закохуйся. Але, якщо все ж таке станеться, то вдай, що його не існує, – говорю, посміхнувшись. – Ходімо, я зголоднів, – йду вперед. Забираю взуття і прямую до машини.
Дурень!
Не можна ж так в лоб. Це ж парі, а ти його вже зіпсував. Ненормальний.
До кафетерію їхали мовчки. Марта про щось задумалась, я ж не відводив погляду від дороги, стискаючи кермо. До приміщення теж зайшли мовчки. Коли сіли за стіл, я відразу взяв меню. Марта зробила теж саме. Тож не до розмов було. Якось стало незручно. Між нами знову стала прірва. Дивно про це говорити, але мені й стало сумно. Не думав, що буду так шкодувати, що ми знову зможемо перейти в контри зі своєю зведеною сестрою.
– Що будете замовляти? – підійшла до нас молода офіціантка, яка, побачивши мене, відразу почала кидати непристойні жести, що не сховалось від погляду Марти.
– Мені, будь-ласка, салат з морепродуктами і біле сухе вино, – говорить моя сестра і все не відводить погляду від цієї дівиці.
Я аж ковтнув голосно. Навіть в мене мурахи по тілу пройшлися.
– А ви… щось будете? – не звертала офіціантка увагу на Марту.
– Мені стейк з келихом червоного вина, – всміхаюсь, передаючи їй меню, і дівчина відходить від нас.
– Обов'язково було так на неї п'ялитись? – роздратовано запитує Марта.
– А що не так? – дивуюсь я. – Не маю права? – підіймаю одну брову вгору. – А може, ти ревнуєш? – лукаво всміхаюсь.
– Пф... З чого б то раптом? Ніколи в житті. Просто було неприємно, що сюди ти прийшов зі мною, а пафосними поглядами перекидаєшся з іншою, – відкидається на кріслі і складає руки під грудьми.
– Не переймайся, мила. Сьогодні в мене з нею нічого не буде. Я прийду сюди тоді, коли тебе не буде поряд, – хмикаю і теж відкидаюсь в кріслі, схрещуючи руки.
– Правда!? – злиться вона, пропалюючи мене злим поглядом.
– Чиста, – фиркаю, не зводячи погляду з її обличчя.
– Я за тебе рада, – складає губи в тонку лінію.
– Я за себе теж, – відвертаюсь в інший бік.
От і поговорили. Неприємна розмова – теж розмова.
Їли ми в тиші. Було чути лише брязкання посуду, скреготу виделки об тарілку і тиха музика на задньому фоні. Коли з обідом було покінчено, ми вирішили розрахуватись. Та ж сама офіціантка принесла нам рахунок, а під ним номер свого мобільника, що й вибісило Марту остаточно.
#8825 в Любовні романи
#3430 в Сучасний любовний роман
#2014 в Жіночий роман
гра в кохання, сильні особистості_яскраві герої, кохання _пристрасть_вибір
Відредаговано: 14.10.2022