Глава 7. Вечірка продовжується
Артур
Я сам вигадав цю кляту пляшечку і, коли вона вказала на мене, ледь не завив від несправедливості. Ні, ну що за дискримінація?
– О, це вже цікаво, – зареготала Марта.
Я аж скривився.
Що ж такого розповісти? Ех...
– Колись, як я ще був студентом, я випадково потрапив до роздягалки дівчат. Гріх було таким не скористатись, тож я пішов до самої душової, де й отримав кулака в око від бегемотихи, – розповідаю й чую, як двоє біля мене валяться зі сміхом.
– Ти в роздягальні? А чого я про це не знаю? – сміючись, запитав Матвій. – Стривай… це тоді, коли ти ходив з підбитим оком і сказав, що тебе шпана побила? – зареготав друг. От же ж...
– Тоді, – розізлився я і крутнув пляшечку, не дивлячись на них.
І вона знову, трясця, попала на мене.
– О-о-о, як вона тебе любить, – не переставали реготати ці двоє.
– Нещастя якесь! – викрикую. – Рік тому, я переспав з подругою моєї мами, – випалив перше, що спало на думку.
– Ооо… – відкрила рота Марта.
– Ууу… – зробив теж саме Матвій. – Я вже починаю боятися твоєї правди, – сказав друг.
– Знаєте, що.... я курити, – гримнув, встав з диванчика і пішов на балкон.
Мене це сильно дратувало. Навіщо я взагалі вигадав таку гру? Сам же й підловився на ній. Грім би його побив, ту пляшечку.
За цигаркою я роздумував, що мені робити далі і як завоювати серце тієї Марти. Не дуже подобається ідея, але я не дам Матвію виграти. Не цього разу. Ми маємо гарно повеселитись з цією грою.
***
Матвій
Артур зникає за горизонтом, а я дивлюся на Марту, яка намагається заспокоїти свій сміх. Вродлива, до біса приваблива, але ж така дратуюча. Може, якби не була моєю зведеною сестрою, все було б по-іншому, але ні. По-іншому вже не буде.
– Що будемо робити далі? – запитує, заспокоївшись.
– Я пропоную напитися, – грайливо граю бровами і наливаю нам по склянці алкоголю.
Марта, як я бачу, підтримує мою ідею і поділяє мою думку, то ж ми взялися пити до упаду. Поки до нас не приєднався бадьорий Артур, який, певно, скурив не одну сигарету, щоб заспокоїтися.
– Пиячите? – засміявся він. – Тоді я з вами, – радісно вигукнув і взяв пляшку, щоб і собі налити в склянку.
Ось таким чином троє «недодрузів» напились до втрати свідомості. Про пляшечку вже давно забули, як і про те, що хотіли зблизитися у спілкуванні. Кожен пив і думав про своє.
– Я викликав таксі, – бурмочу собі під ніс.
– Молодець, – вмираючим голосом говорить Артур.
– Які ж ви свині, – регоче Марта.
Ми всі розвалились в кімнаті, хто як. Я валявся на диванчику, Марта на кріслі, а Артур десь на підлозі. Так ми й чекали дзвінка таксиста.
– Мені погано, – сказала моя зведена сестра.
— Я допоможу, – підірвався з місця і ледь не впав назад.
– Не потрібно, – виставила руки вперед.
– А я кажу, потрібно, – наполягаю, підійшовши до неї. Взяв її легко за руку і потягнув на балкон. – Подихаєш свіжим повітрям.
Здається, Артур взагалі відключився, бо мовчав, як риба об лід, і не реагував. А мені це тільки на руку.
– Руки прибери від мене, – відмахується від моєї допомоги Марта.
– І не подумаю. А може, ти похитнешся і звалишся з балкону? Що я тоді скажу батькові? А мачусі? Що їхня дочка напилась, мов свиня, і перечепилась через перила? – серйозно промовив, притримавши Марту за талію.
– Ну, ти й свиня, – зареготала вона.
– Який уже є, Марто. І ти знаєш, що іншим я вже не буду, – нахиляюся до її вуха, обпалюючи гарячим диханням її шкіру.
– Знаю, і це мене дратує, – шипить попереду.
– Якщо хочеш, я можу спробувати. Лише для тебе, – не припиняю нависати позаду, говорячи їй на вухо слова.
– Оо, це вже ні. Помрій, Матвійчику, – пирхає вона.
– Мрію, сестричко, мрію, – відходжу від неї і стаю поряд.
– От і мрій...
Не встигає Марта договорити своє речення, як мій телефон пищить від повідомлення.
– Таксі приїхало. Ходімо будити Артура, – говорю, не дивлячись на дівчину.
Проходжу повз Марту. Йду до кімнати і починаю трусити кращого друга.
– Матвію… ще хвилинку, – стогне він.
– Якщо ти зараз не встанеш, я поїду сам разом із Мартою і тоді ти програєш, – шепочу на вухо.
Я тисну на важіль і це працює миттєво. Артур підхоплюється за хвилину. Хитається, але прямує до виходу.
Вслід мені кидає: «Нізащо».
#8851 в Любовні романи
#3443 в Сучасний любовний роман
#2026 в Жіночий роман
гра в кохання, сильні особистості_яскраві герої, кохання _пристрасть_вибір
Відредаговано: 14.10.2022