20.2

Як я можу описати мій стан після зізнання?

Цілковита апатія до всього.

Мені не було діла до того що подумають про мене люди, повз яких я проходила.

Було байдуже, наскільки адекватно виглядаю зі сторони, зі своїм затуманеним поглядом від стіни сліз.

Я брела навмання. Хотіла знайти місце в парку, де б могла присісти на лавку, подалі від галасливого натовпу, в затишному куточку.

У мене боліла і плакала душа. Вона на той час була пошматована. Слова б'ють не гірше ножа.

Не думала, що ця розмова мене так вимотає із середини. Здавалося, подумаєш, дитяча розвага. З ким не бувало?

Взяли із подругою зіграли у нишпорок. Підслухати захотілося про що теревенять хлопці, якими цікавимося. Що тут такого? Так, проста банальна цікавість заспівала, в одному місці. От і підштовхнуло на не зовсім гарний вчинок.

Казали нам батьки - підслуховувати не гарно. Але ж як інтригуюче та пізнавально.

А ті, жевжики, чим вони кращі за нас? Хіба щось краще витворили? Чи подали нам хороший приклад для наслідування?

Де там, за не заржавіє. Вони нас переплюнули в безглуздості. Вирішили погратися по своєму - парі уклали на дівчину, кому віддасть перевагу.

Дитинство заграло, чи хотіли так потішити своє самолюбство? От жодному не спало на думку, що я можу і не вибрати жодного з них. Такі самовпевнені аж гидко стає.

А я що? Теж хороша. Я й не проти була їхньої уваги. Ще сама ж і очікувала рішучих дій. Усіляко підштовхувала.

Також своє самолюбство плекала. Два, таких запаморочливих, хлопців обходять мене зі всіх сторін, намагаються заволодіти моєю прихильність до себе.

Рито, ти дурепою самозакоханою виявилася, а чи закоханою? Так вушка розвісила, локшину старанно допомагала чікляти собі на вушка. Клаповухість ще зароблю. Он скільки начепили - ціле село можна нагодувати.

Від самої себе бридко стає.

Вмостилася у тихенькому закутку. На качечок з каченятами поглядаю, що плавають по річниці. Мене помітили. Привітали жвавими вигуками. Покружляли неподалік. Напевно, очікували отримати від мене смаколиків. Вибачайте, каченята, не взяла я із собою нічого їстівного для вас, не до кормління пташок було. Ой не до цього...

Дивлюсь на вертких каченят і розумію, що крізь призму сліз, починає дикий регіт пробиратися. Спочатку цілком терпимо сміюся, а пізніше якась дикість пробивається на зовні.

Регочу, як навіжена. Вже сльози на очах, не від жалості до себе, не через ображену тонку дівочу натуру, а через оцей дикий регіт.

Як же символічно виходить. Вони ж таки тоді зіграли спір на каченя. А я зараз споглядаю ціле сімейство качок...

Здається я придумала вирішення проблемного питання. Ну тримайтеся, хлопчики, Рита йде у відрив.

Хотіли каченя? Буде вам каченя!

Дістала дзеркальце. Поглянула на себе - жахнулася. Оце у мене фізіономія - хоч зараз картину писати можна. Гарантую усі нагороди зібрати будуть непогані шанси. Одна тільки туш, що потекла, такі захопливі візерунки залишила на заплаканої у обличчі.

Привела себе в порядок. Не потрібно перехожих лякати такою неземною красою - не усі зможуть оцінити тонке мистецтво та митця.

Знайшла в мережі найближчий зоомагазин. Та відправилася туди.

На каченя вони посперечалися. Так я їм подарую кожному каченя - хай тішаться. І тільки спробують сплавити до кінця літа кудись, сама розбиратися з тими паршивцями буду.

До кінця літа ще є час, будуть доглядати пташечок, а там побачимо, що будемо з ними далі робити. Все ж таки ми в селі будемо. Та хоча б бабі Нюрі віддамо на господарство.

Але про це я нікому не скажу. Хай поламають голови, що таке збрело мені витворити.