20.1

Артем так і вкляк на місці з широко розкритими очима, в яких грав усіма барвами весь спектр емоцій здивування, недовіри та приреченості. Він ніби бачив перед собою не мене, а свій вирок, який не підлягає оскарженню.

При цьому не намагався шукати винних у тому що відбувається. Дивився тільки на мене, більше ні на кого. Для нього зараз існувала тільки я. Була його центром всесвіту.

Я навіть не знаю, коли він встиг схопити мене за руки. Можливо, зробив це інстинктивно, запобігаючи моїй втечі.

А що? Все може статися. Люди по різному реагують на стресові ситуації, можуть рятуватися і втечею від проблем.

Але це не мій варіант. Я звикла дивитися в очі своїм проблемам, та вирішувати по мірі можливості.

Я не втечу. Точно не зараз, тоді коли сама розпочала з'ясовувати усі питання, що мене гризли останні тижні, не даючи насолоджуватися літнім відпочинком.

- Мовчиш? - хмикнула з гіркотою, - Навіть не будеш питати звідки мені все відомо?

- Я також в курсі, якщо що, - додала своїх п'ять копійок Лєра.

- І чому я не здивований, - це вже Стас сказав, важко пискнувши, напевно отримав від Лєри, тому підтвердженням були її слова.

- А ти, сонце, свою порцію прочуханки ще отримаєш, навіть не сумнівайся...

Але ми з Артемом не розривали зоровий контакт. Нам було байдуже, що відбувається навколо.

- Мені цікаво, а звідки ви дізналися? - не міг зрозуміти Тимур, - Ніхто з нас трьох не знав про це... Та і ми скасували те парі уже давно...

- Щооо? Коли? - в один голос з Лєрою перепитали.

І я таки відвела погляд від Артема, втупившись здивовано в Тимура.

- Так, цей... Після того, як ви побилися з гостями нашого друга, - спантеличено слухаючи потилицю пояснив хлопець, коли всі погляди стали прикуті до нього, - то як ви дізналися?

- Підсобка... - простяг Артем, склавши все до купи здогадався, звідки віє вітер.

- Яка ще підсопка? - тепер була черга Стаса з Тимуром дивуватися.

Звичайно хлопці ж не знають усіх наших спільних вибриків дитинства. Не те що Артем, який не одноразово приймав участь у наших спільних заворушках. Інколи він був і організатором. А підсобку ми використовували часто для вивідань корисної інформації.

- Так ми підслуховували, - склавши руки на грудях, з викликом в очах та голосі, зізналася Лєра, - а ви думаєте, тільки ви такі розумні та вигадливі? Ми от нічим не поступаємося вам!

- Це точно - яке їхало, таке і здибало, - видихнувши підтвердив Стас, - нам інші дівчата і не могли запасти в душу, тільки такі самі шибайголови, як і ми самі.

- То я твій подаруночок? - уже грайливо спитала Лєра у свого хлопця.

- Краще сказати - моє покарання... Аййй... - не заставила себе чекати розплата за необачно промовлені слова, - Та я пошуткував... Навіщо одразу битися?

- Це для профілактики, - з виглядом бувалого професора зазначила Лєра, - тобі не зашкодить.

- Рито, ми справді розірвали те дурне парі, - вклинився в розмову Тимур, почав виправдовувати, чи то себе, чи то всіх відразу, - ми телепні, яких ще пошукати потрібно...

- Угу... рідкісні... - підтвердила я.

- Дівчинко моя, - а ці слова Артема різонули не гірше ножа, я аж здригнулася почувши їх, - пробач бовдура. Я не знаю, що на нас тоді найшло... І зовсім не горджуся нашим вчинком... Але все що було між нами - було правдою, і до парі жодного відношення не мало. Ми, посуті, і стали парою після розірвання того ганнбного договору...

Обійняти намагався, заглядуючи мені в очі, але я вивернулася. Хоча, якщо зізнатися самій собі, мені хотілося притиснутися до нього, відчути сильні, повні ніжності обійми.

Та я проявила стійкість.

Витримала.

Не піддалася спокусі.

Чого це мені вартувало, тільки мені і відомо.

- А чому не зізнаватися було? - задала ще одне питання, яке мене мурдувало, - Я ж ставила навідне питання, тоді... вночі... на кухні...

- Злякався... Злякався, що відштовхнеш мене, не побачиш... так, як зараз це робиш, - приречено зізнався Артем, от точно відчув, що вже майже з гільйотиною знайомиться.

На якийсь час запанувала тиша. Ніхто не насмілювався продовжувати розмову. Усі думали про своє.

- Мені потрібно подумати, - все ж таки, через кілька хвилин порушила мовчанку.

Розвернулася було, щоб піти геть, але Артем мене втримав.

- Не йди, - майже благав мене, я його таким розбитим ще ніколи не бачила, - все що я тобі говорив, про свої почуття до тебе - правда. Я закоханий у тебе.

- Артем, мені справді, потрібно побути самій зараз, - прикрила очі, щоб не розплакатися, а сльози вже просилися на волю, помітила, що Лєра сіпнулася в мою сторону, але і її я зупинила, - не ходіть за мною... дайте мені хоча б півгодини самоти...

І не чекаючи відповіді втекла.