18.2

Артем

Після вечора біля озера я вважаю нас парою закоханих. Ми кожен вечір гуляли разом. Багато часу проводили на самоті. Мені подобаються наші розмови, не важливо на яку тему, просто хочу слухати її голос. 

Ніколи раніше не задумувався над магнетизмом звучання голосу. Він заворожує, притягує до себе, інколи запускає табуни несамовитих мурах по тілу... І все тільки від зміни варіації голосу.

Та мені подобається банально тримати її за руку та слухати разом тишу навколо нас. Тишу яка заповнена тільки звуками природи навколо. 

Ми знаходимося далеко від гамірного міста, і можемо наповну насолодитися спокоєм нашого села. Хоч воно і вважається доволі продвинутим, але ніхто не може забрати умиротворення невеликого за розміром поселення. Тут немає метушні машин та постійно кудись поспішаючих, за своїми турботами, перехожих.

Незнаю як там моя маленька дівчинка, а я так точно закоханий, і не боюся у цьому собі зізнатися. Хоча Риті так ні разу і не сказав тих самих слів зізнання. Але на мою думку у нас ще все попереду, і я неодноразово їй буду зізнаватися у своїх ніжних почуттях до неї. А саме головне, надіюсь почути у відповідь також слова наповнені світлом та коханням.

За спільно проведеним часом я мало що помічав навколо. Мені закрутило голову наповну щастя. 

А дарма, потрібно завжди дивитися навколо.

Перші підозрілі двіночки були у не характерному прояву скутому поводженні Рити. Цю дівчину я мало чим міг збентежити. А враховуючи те що ми і раніше цілувалися, я не відразу зрозумів у чому річ. Ну вже точно не у поцілунках. Її щось інше бентежить.

Не давали спокою мені також не зовсім зрозумілі погляди Тимура. Я вважав що ми у всьому розібралися і прийшли до прийняття правильних рішень, а саме розірвання договору без притензій. 

Але напевно він не такий байдужий до Рити, як хоче здаватися. Все видно по його тужливих поглядах. У ці моменти він нагадував мені домашнього улюбленця від якого відмовилися господарі. 

Це порівняння, звісно, може здатися надто трагічним, але іншої асоціації не знайшов, нажаль.

Друг тримався молодцем. Не відразу можна було помітити його погляди наповнені тугою. Тільки у хвилини, коли він вважав, що його ніхто не помічає.

Ага, аякже. Це він думав, що його ніхто не помічає, але насправді бачив це не один я.

Стас, і той намагався розібратися, що між нами відбувається. А він, між іншим, по вуха зав'яз у стосунках з моєю несамовитою сестричкою, з нею ще потрібно мати витримку не аби яку. Як брат говорю. 

Хоча... хто їх знає. Може у них і все зростеться, а виносити мозок, так вони обидва мастаки - будемо робити ставки хто винахідливіший з них. 

Одне ясно - їм буде весело разом. Від скуки не завиють, знайдуть як себе розрадити.

А за розрив парі Стас, як мудрий сенсей, нас похвалив зі словами похвали.

- Та ви, друзі, ростете та мудрішаєте на очах. У вас що зуби мудрості почали рости? - з хитрим прищуром вже відверто насміхався з нас, - Ні? А шкода, я думав у тих зубів чародійна сила схована. От виріс той зуб непотрібний і враз мудрим став не порокам...

- Досить блазня з себе представляти, - не витримавши його знущань перебив, - тебе і десяток тих зубів мудрості не врятувало б від твого ідіотизму.

- То точно, таких недоумків ще пошукати потрібно, - додав Тимур з виразом знавця, ще й палець догори підняв, а це так для надання важливості своїм словам.

- Та що їх довго шукати - ось вони біля мене і стоять, - зовсім не розгубився Стас провівши руками в нашому з Тимуром напрямку.

Від його слів ми дружно знайшлися реготом. Давненько ми не підколювали один одного. Аж на душі тепліше стало. Наша дружба міцна, і це тішить.

Потрібно розібратися ще, що непокоїть мою дівчину. Хай там що, а вона моя маленька кохана дівчинка.