1.4

Почувся шум кроків, та дверей через які хлопці пішли, ми ще деякий час сиділи тихенько у своєму прихистку, не видаючи жодного звуку... І тут... як затарабанить Лєркин телефон, ледве зі страху не зганьбилася...

- Лєра! – обурення з переляком це ще той коктейль емоцій.

- Що, Лєра? – як ніби і нічого не сталося, - просто задзвонив телефон, ти чому така нервова?

А в самої то руки трусяться, звідки знаю? В темному приміщенні дуже добре видно як засвічений телефон дрижаки кидає.

- Нас могли легко вичислити та зловити, - пояснюю як маленькій, - ти чим думала? Чому звук не вимкнула, одного пілікання мало було???

- Спокійно, ніхто ж нас не засік.

- Ти впевнена?

- Більше чим, інакше Артем нам би шкірки порозривав уже.

- Щось я маю сумніви...

- Ти з Тимуром на побачення ходила? – до такого різкого повороту я була не готова, аж рота відкрила, - та я і так вже все зрозуміла, можеш не виправдовуватися. Тільки, чому мені нічого не сказала? Коли збиралася зізнатися? А ще подруга, називається.

- Сьогодні, - буркнула невдоволено, - давай вибиратися звідси, доки нас точно не засікли.

- Що будемо з цим усім робити? – питає вже коли ми знаходимося на подвір’ї.

- Думаю... Аааа!!!!

Договорити мені не дає Артем. Підкрався ззаду, та як вхопить нас обох за бока... Ми з цього переляку як завіжджали, ну прямо ультразвук, сирена відпочиває, надіюсь він охлох... Я зла? Не думаю.

- Дівчата, ви чого? – все ж вуха йому заклало, ха-ха, а нема чого...

- Ти чого лякаєш? Геть, брате, всі звивини по дорозі загубив?

- Лєра, не хами. Ритуль, давно приїхала? – він прикидається, чи справді не здогадався, де ми були?

- Взагалі то ми...

- Тільки що, на таксі, - перебила подругу, доки вона нас не здала з потрохами.

- Приєднаєтеся до нас з друзями? А то сумуєте самі. Знайомтесь це Тимур та Стас, а це Валерія та Маргарита, - то вони уже приступили до свого підступного плану, чи готуються тільки, ну що ж пограємось хлопчики.

- А ми їх знаємо, - склавши руки на грудях набурмосилася Лєра.

Побачивши їхні задоволені обличчя, відразу ж настрій впав. Стаса згадала, вони ж всі разом постійно ходять, і як тільки це з голови у мене вилетіло. Всі дівчата заглядаються на цю трійцю красунчиків. Згодна є на що подивитись, а от з характером, як вже ми переконалися, у них проблеми.

- То ще краще, - який ти милий Артем, аж противно.

- Лєра, хотіла сказати, що ми їх знаємо заочно, з тобою бачили, ви ж разом завжди по дівчатах ходите? - виправила я подругу, щей трохи з'язвила.

У Тимура враз зникла посмішка з лиця, і таке не підробне здивування... і чому б це? Не знаєте? І я не знаю. Забула сказати, наше побачення було страшним секретом, нас майже ніхто не бачив, і гуляти ходили у не дуже популярний парк.

Тепер я розумію чому, переживав за свою репутацію. Що ж змінилося зараз? Не подобається що приховую наше знайомство? Артем свою веселість десь розгубив, губи надув, лопнеш.

- Ідемо веселитись, дівчата, - швидко взяв себе в руки Артем, і розрулив обстановку.

- А ми заважати не будемо? – з прищуром простягла Лєрка, - а як же, твоє постійне, не путайтесь під ногами каченята? - останнє слово навмисне наголосила, її ця ситуація також понервувала.

- Сеструнь, не придерайся до слів. Та які ви каченята, вже виросли, - і це він якось так дивно сказав з придихом.

Та ще глянув наче вперше побачив, особливо коли поглядом по мені пройшовся, даремно обтягуючі речі одягнула, щей худі зняла і тримаю в руках, все добро на показ, так що швиденько одяглася назад.

- Вам в наступному місяці буде по сімнадцять.

- У вас скоро день народження? – вклинився Стас, - запросите?

- Ми подумаємо...

У нас з Лєркою день народження в один день, і святкуємо завжди разом, так би мовити подруги з роддому.

Хлопці ще щось нам розповідали та жартували, ми підтримували розмову, ніби і справді не в курсі їх домовленості. Тільки Тимур якось себе дивно вів, говорив мало, особливо не жартував, і фірмовою посмішкою своєю не виблискував... І все задумливо дивився на мене, ніби намагається розкрити таємницю, яку я приховала.

Ну-ну дивися та дивуйся, я не така проста як здаюсь на перший погляд. Правда були у нього спроби поспілкуватися зі мною тет-а-тет, тільки хто йому таку розкіш дозволить, дарма що у мене Лєрка є, та й Артем йому палки в колеса ставив, не дозволяв залишитися на одинці, і на тому спасибі.

Артем нас добре знав, і також дивно поглядав, чекав якоїсь каверзи. Та не дочекався, а все тому, що ми вредноти. Навмисне тримали його в напрузі цілий вечір, а потім спокійно пішли спати.

Як кажуть, очікування інколи більше мучить, ніж сама подія. Ото мучся далі, думай, може ми вночі прийдемо тебе розмальовувати помадою...