Розділ 17

Три дні Антон дувся на мене. Цілих три дні я намагалася з ним поговорити і перепросити, але він просто морщив носа й відвертався, неначе я була йому огидна. 

Під кінець навчального тижня мені вже стало начхати на все: на можливу помсту Івана, на те, що бабуся стала діставати ще більше, на огидне відчуття провини, яке гризло мене зсередини. Я навіть думала над тим, щоб зізнатися при всіх, що я уклала парі на Крамаря. Оцінювала можливі наслідки для себе й подруг, для Антона. Мабуть, чи не вперше в житті думала, перш ніж щось зробити. Але так і не наважилася остаточно на зізнання, найбільше боячись реакції Крамаря. Тому вирішила просто плисти за течією, а там що буде те й буде. Гірше вже не стане. Мабуть…

У п’ятницю я вкотре наважилася поговорити з Антоном і він вперше не крутив носом, коли я сіла поруч із ним.

— Вибач! — голос мій переповнював відчай. — Я не хотіла, щоб усе так обернулося. Вони пліткували про мене, що я, ти й Іван… Ну ти розумієш. Мені дуже шкода. Він тепер тебе ігнорує?

— Ага.

— Мені так шкода, — повторила, поклавши руку на серце.

— Все гаразд, — відмахнувся Антон, і в мене від душі відлягло.

— То як щодо кави сьогодні? — в мене навіть настрій піднявся.

Та Антон його одразу ж зіпсував:

— Вибач, але ні. Погана ідея. 

— Чому? 

Десь на задніх рядах компанія вибухнула шаленим реготом. Ми мимоволі обернулися. Кілька хлопців та дівчат дивилися на нас, продовжуючи відкрито насміхатися. Антон байдуже ковзнув поглядом по їхніх обличчях і повернувся назад. Я відчула, як червоніють щоки. Соромливо опустила голову і теж сіла прямо. За спинами продовжували лунати смішки.

— Не мовчи, — промовив Антон.

Проковтнувши неприємний клубок, глибоко вдихнула, намагаючись абстрагуватися від сміху одногрупників. 

— Ти не відповів, чому не хочеш…

— Не мовчи, — перебивши мене, хлопець повернув до мене обличчя, — коли тобі не подобаються їхні насмішки.

Здивовано поглянувши на хлопця, помітила якийсь дивний тиск у виразі його обличчя й мимоволі втягнула шию.

— А чому сам нічого не скажеш? — майже пропищала.

— Бо мене не хвилює їхня думка, на відміну від тебе. 

— Мені теж однаково, що вони там базікають, — невпевнено пробурмотіла й відвернулася. — Піду, раз не хочеш більше розмовляти.

Він нічого не відповів, підтверджуючи тим самим мої останні слова. І чомусь від цього мені стало так гірко, що навіть очі защипало від сліз. Швидко втекла до вбиральні й просиділа там до кінця перерви, повернувшись лише тоді, коли викладач розпочав заняття.

Антон

Збіг тупих обставин розставив усе на свої місця. Так буде краще для нас обох. Так буде правильно. Не варто було зближуватися з Лесею, не варто було ламати комедію тоді на концерті. Не варто було цілувати дівчину в клубі! Але, чорт забирай, вона мене змусила це зробити, сказавши, що терпіла мої поцілунки та обійми! Навіщось мені захотілося довести їй, що не такий вже й огидний. І ще ця коротка сукня, хай їй грець! Леся у ній була такою чарівною…

Але добре, що дівчина не впізнала мене.

Добре, що я ухвалив правильне рішення та зміг приборкати те, що почав відчувати. Я мав зосередитися на завданні, а не заводити романи зі студентками. Наші життя занадто різні, щоб ми змогли їх якось поєднати. Вже не кажучи про… все інше.

Та дівчину однаково було шкода. Всі ті чутки, насмішки й колючі слова зачіпали Франко за живе. Я б і радий допомогти, захистити її, однак мушу дотримуватися вибраного образу. Принаймні поки що. А Леся нехай сама вчиться захищатися від гострих язиків, не маленька вже. 

І хоч повторив це собі понад сотню разів, серце тим часом продовжує говорити протилежне. Добре, що я можу його не слухати.

***

Після декількох марних спроб порозумітися з Іваном, отримав дозвіл діяти більш радикально. Тож наступного понеділка, дочекавшись пізнього часу, коли більшість студентів і викладачів покинуть університет, попрямував через двір до потрібного мені корпусу. На лавці під ліхтарем сиділа згорбившись Леся й дивилася в телефон. Дівчина помітно змерзла, тому обійняла себе вільною рукою за плече. 

Ноги самі повели мене до неї. Сів поряд і глибоко вдихнув прохолодне повітря. Дівчина ніяк не відреагувала на мою появу, навіть не поворухнулася. Гортала стрічку новин у фейсбуці, час від часу тицяючи на великий палець.

— Куртку дати? — щиро запропонував.

— Не треба, — буркнула, ще дужче зсутулившись.

Ледве не бовкнув, що можу обійняти, уже навіть рота розтулити встиг, проте вчасно опам’ятався.

— Чому додому не йдеш? — запитав натомість.

Леся важко зітхнула.

— Не питай.

Мабуть, удома не все так добре, якщо мерзне на лавці, не бажаючи туди повертатися. Ще більше стало шкода дівчину. Можливо, я міг би чимось допомогти. Поки намагався сформулювати думку, щоб не здаватися нав’язливим, Леся вийшла з фейсбуку та зайшла на сайт якогось магазина. Там стала дивитися яскраво-рожеві нічні сорочки, викликавши на моїх вустах усмішку. Подібні речі здалися мені трохи банальними для такої незвичайної дівчини.