Розділ 16

Те, що понеділок — важкий день, знають усі. У мене ж він виявився гіршим, ніж п’ятниця тринадцяте в ретроградному Меркурії. 

Хоча й почалося все доволі невинно.

Ледве дотягши ноги до універа, не виспана і до чортиків виснажена, я зустріла біля центрального входу Іванка. Хлопець мав щасливий вигляд і, стоячи біля дверей, ритмічно розмахував автомобільними ключами. 

— Доброго раночку, моя пташечко! — проспівав хлопець задоволено. Я зупинилася, в мить пригадавши, що вчора наплела дівчатам про одногрупників. Отже, це кінець? Мені спробувати втекти? Чи смиренно прийняти свою загибель?

— Привіт, Гремлінчику, — вирвався нервовий смішок. — Як справи у тебе? Що нового?

— Тачку купив, — задоволено відповів хлопець, махнувши в бік паркінгу, — ота синя кралечка — моя!

Непомітно, повільно видихнувши, перевела погляд зі щасливих Іванових очей на машину. Авто й справді виявилося приголомшливим, але мене це мало хвилювало. Так, я переживала за свою дупу, адже Іван з легкістю міг її скрутити у вузлик. Чемно привітавши одногрупника з такою чудовою покупкою, швидко чкурнула до дверей. 

І одразу ж побачила ту, кого збиралася прибити!

— Мирославо, хай тобі грець, Едуардівно! — заверещала щосили й підійшла до одногрупниці. 

— Що таке? — дівчина, яка розмовляла зі своєю подружкою, перелякано відступила до колони, що була за крок від неї.

— Ти на біса про мене плітки розпускаєш? — засунувши рукави свого худі, я вперла руки в боки й підійшла впритул до дівчини. 

— Що? Я нічого…

Ох, як же мені хотілося показати цій курці, яке я можу зробити “нічого” її симпатичному обличчю. Але стрималася — все-таки битися в стінах університету заборонено. Не вистачало мені ще відрахування!

— Тільки ти бачила нас на фесті, а наступного дня мені вже ставлять незручні запитання! Тож можеш і далі продовжувати брехати, я знаю правду.

— Лесю, це справді не я, — очі дівчини набралися сліз. От актриса, я не можу!

— Це жалюгідно, Мирославо, — підсумувала я, хитаючи головою. — Не принижуйся ще більше.

На цих словах я пішла геть.

***

Він наздогнав мене, коли я йшла до авдиторії, де мала проходити перша пара. 

— Привіт! Як справи? — порівнявшись зі мною, безтурботно запитав хлопець. Немов я й не говорила тих жахливих слів позавчора. Я тут же розхвилювалася, наче від цієї розмови залежало моє життя.

— Та таке… — відмахнулася, думаючи як би запросити хлопця на побачення, не закохатися в нього остаточно і зрештою повернути ті кляті гроші! А ще виграти парі, щоб отримати мого Кирилка. І поки я думала, Крамар заговорив першим.

— Вип’ємо кави сьогодні після пар?

Глянула на профіль Антона у спробі дізнатися його наміри. Та, на жаль, я ніколи не була такою проникливою, а вираз обличчя хлопця залишався спокійним.

— Гаразд, залюбки, — ледве стрималася, щоб не усміхнутися.

Ми продовжували йти мовчки. Я намагалася не почуватися безмежно щасливою, однак у мене поганенько виходило — мене переповнювали емоції. 

— Гей, Франко, привіт! — пролунало збоку. Це були наші одногрупники, повз яких ми проходили. Зазвичай вони не помічали мене, але, вочевидь, плітки розходяться занадто швидко. І це моя особиста трагедія.

— Привіт! — махнула їм рукою й опустила погляд під ноги, йдучи далі пліч-о-пліч з Антоном.

Не встигли ми відійти, як за нашими спинами пролунали смішки.

— Яке їхало, таке й здибало!

Коридор вибухнув шаленим реготом, заганяючи мені в серце гострий кілок. Я відчувала сором, страх, ненависть, жаль, гнів і ще сотні емоцій. Все тіло аж кипіло від обурення, але я не могла виступити проти них — однаково програла б у цій битві.

— Сядемо разом? — запитав Крамар біля відчинених дверей авдиторії. Ніби й не чув тих огидних насмішок. Можливо, в іншому випадку, я неодмінно погодилася б, але не після того, як відчула букет з неприємних емоцій.

— Вибач, я обіцяла Діні допомогти з англійською, — збрехала, не змигнувши оком, ще й приправила свою вигадку милою винуватою посмішкою. А тоді мерщій заскочила всередину й поспішила займати найкращі місця на задніх рядах.

Першою прийшла Діна. Це було великим плюсом.

— Добре, що ти тут! Я вирішила, що не кидатиму парі, тож не кажи нічого Варварі, будь ласка. Гаразд?

— По-перше, я не прийшла, а приповзла… — захриплим голосом промовила подруга. — Якби не мамка, залишилася б вдома. Мене просто вигнали! А, по-друге, ти збиралася кинути парі?

— Ясно, — з розумінням кивнула, хоча на душі було неприємно. — Вечірка видалась на славу! Не зважай.

Діна й не зважала. Впала біля мене й навіть лягла на парту, вочевидь, прагнучи поспати, адже очі її заплющилися.

— Як справи з Крамарем?

— Все гуд, йдемо сьогодні на каву.

— Це чудово. Скоріше б усе це скінчилося… Навіть не уявляю, як ти з ним…