Розділ 14

Під кінець концерту ми вже лежали й дивилися на зорі. Я — в Антона на плечі, Іван, примостившись з іншого боку, — просто закинув руки за голову й доволі голосно похропував. Лежали ми всі одне до одного близько, бо Гремлінової куртки катастрофічно не вистачало. 

Багато відвідувачів взяли з нас приклад і добряче окупували пагорб. Люди снували туди-сюди, вриваючись в нашу ідилію гучним сміхом та голосами, повними захвату.

— Може, нам краще не обійматися? — запитала в Антона. — Іван все одно спить. Якось це неправильно.

Мені справді було некомфортно через власні почуття — ніяк не вдавалося побороти розчарування і сум через те, що Антон прикидався, коли цілував мене.

— Думаю, що…

Договорити хлопець не встиг: несподівано з жахливим стогоном мене притиснула до землі здоровенна туша Гремліна. Одногрупник обійняв мою талію рукою, закинув ногу аж на Антона та продовжив хропіти прямо на вухо. Я не могла навіть вдихнути, настільки важким виявився хлопець. І, ніби на зло, зовсім поряд пролунав знайомий голос.

— Леся? Антон? Що це ви робите?

Піднявши голову, побачила нашу одногрупницю — Мирославу Крижанівську з її хлопцем. Було вже доволі темно, однак світла, яке давав ліхтар, що знаходився неподалік, вистачило, щоб побачити цікавість на її обличчі. 

— Я допоможу тобі, — Антон вільною рукою штовхнув Гремліна. Той перевалився на спину й одразу ж прокинувся.

— Що?! Я не сплю!

Нарешті вдихнула на повні груди, опісля сіла. Мирослава все ще чекала відповіді, зацікавлено за нами спостерігаючи. Я нервово всміхнулася.

— Іван задрих, а потім уві сні навалився на мене. А як у вас справи? У тебе така гарна сумочка! Це нова?

— Так, нова. Артур подарував, — дівчина закохано подивилася на свого хлопця, а потім помахала комусь у натовпі, почувши своє ім’я. — Нам час іти. Рада була вас побачити тут, народ.

Помахавши на прощання, Мирослава так хитро глянула на нас, що мені стало недобре. Дівчина ніколи не мала слави пліткарки, та я однаково розхвилювалася, що про нас з Антоном тепер ще хтось дізнається. Це було б недоречно, зважаючи на те, що я вирішила відмовитися від парі. Почуваюся закоханою лузеркою, хочеться крізь землю провалитися.

— А що, концерт уже скінчився? — позіхаючи, запитав Цимбалюк.

— На щастя, так, — відповіла я й підвелася. — Пора додому.

У таксі, яке везло нас трьох додому, Антон галантно обіймав мене за плечі. Я весь цей час мріяла, щоб цей день чимскоріше закінчився. З мене достатньо було пригод і вражень, бажала лише лягти у своє м’яке ліжечко, згорнутися клубочком і спати. 

Коли авто під’їхало до мого дому, я збиралася попрощатися і швидко вискочити, але Крамар виявив бажання провести мене до дверей квартири, тримаючи за руку. Однак, щойно ми зайшли в під’їзд, я склала руки на грудях, вдавши, що мені холодно.

— Дати тобі сорочку? 

— Дякую, не варто: вже скоро опинюся вдома, в теплі.

— Чудовий сьогодні був день.

Ми зайшли в наш старий ліфт, опинившись занадто близько одне до одного. Опустила погляд під ноги, адже не могла бачити сірі очі Антона. Тільки не зараз, коли так хотілося ревіти. 

— Так, було весело. Іван такий кумедний. А ще важкий. Не заздрю його майбутній дружині.

Антон неголосно засміявся, і лише тоді промовлена фраза здалася мені дещо двозначною.

— Ну, якщо він отак її обійматиме щоночі, — червоніючи, спробувала виправдатися, але з Антона знову вирвався смішок.

Дверці ліфта розчахнулися — і я швидко вибралася з пастки.

Біля дверей зупинилася й дістала з сумочки ключі.

— Дякую, що провів, — врешті наважилася подивитися на хлопця, однак краще б цього не робила.

Його вираз обличчя був надто чуйним, добрим. Не таким, як тоді, коли я вперше побачила Крамаря зблизька.

— Дякую тобі за Івана. 

— Була рада допомогти. Думаю, ти далі й сам впораєшся. Піду, в мене завтра купа справ.

Махнувши хлопцеві на прощання, вставила ключ у щілину.

— Лесю, все гаразд? — Антон підійшов і сперся плечем на двері, не давши мені їх відчинити.

— Усе прекрасно, — натягла на обличчя фальшиву посмішку й ізнову поглянула на Крамаря: мовляв, дивись, яка я щаслива.

Але, вочевидь, мої слова прозвучали не надто переконливо.

— Ти засмучена — я це бачу.

— Тебе таксі чекає, — кивнула в бік ліфта, даючи знати, що не збираюся розкривати хлопцеві свою душу.

— Що трапилося? Це через Івана?

Серце неприємно защемило. Я раптом захотіла зробити боляче Антону, навіть попри те, що він ні в чому не винен.

— Слухай, я тобі допомогла потоваришувати з ним, — підвищила голос, — увесь день терпіла його дурнуваті жартики; терпіла те, що ти мене обіймав і цілував, тож тепер, будь ласкавий, просто йди до свого довбаного таксі! 

Погляд Антона потемнів, хоча обличчя залишилося незворушним.