Розділ 14

Під кінець концерту ми вже лежали й дивилися на зорі. Я — в Антона на плечі, Іван, примостившись з іншого боку, — просто закинув руки за голову й доволі голосно похропував. Лежали ми всі одне до одного близько, бо Гремлінової куртки катастрофічно не вистачало. 

Багато відвідувачів взяли з нас приклад і добряче окупували пагорб. Люди снували туди-сюди, вриваючись в нашу ідилію гучним сміхом та голосами, повними захвату.

— Може, нам краще не обійматися? — запитала в Антона. — Іван все одно спить. Якось це неправильно.

Мені справді було некомфортно через власні почуття — ніяк не вдавалося побороти розчарування і сум через те, що Антон прикидався, коли цілував мене.

— Думаю, що…

Договорити хлопець не встиг, адже несподівано з жахливим стогоном мене притиснула до землі здоровенна туша Гремліна. Одногрупник обійняв мене рукою, закинув ногу аж на Антона й далі продовжив хропіти прямо на вухо. А я не могла навіть вдихнути, настільки важким виявився хлопець. І, ніби на зло, зовсім поряд пролунав знайомий голос.

— Леся? Антон? Що це ви робите?

Піднявши голову, побачила нашу одногрупницю Мирославу Крижанівську зі своїм хлопцем. Було вже доволі темно, однак світла, яке падало від ліхтаря, що знаходився неподалік, вистачало, аби побачити цікавість на її обличчі. 

— Я допоможу тобі, — Антон вільною рукою штовхнув Гремліна. Той перевалився на спину й одразу ж прокинувся.

— Що?! Я не сплю!

Нарешті я вдихнула на повні груди й сіла. Мирослава все ще чекала відповіді, зацікавлено за нами спостерігаючи. Я широченно посміхнулася їм. Від нервів.

— Іван задрих, а потім уві сні навалився на мене. А у вас як справи? У тебе така гарна сумочка! Це нова?

— Так, нова. Артур подарував, — дівчина закохано подивилася на свого хлопця, а потім помахала комусь у натовпі, почувши своє ім’я. — Нам час йти. Рада була вас побачити тут, народ.

Помахавши, Мирослава так хитро глянула, що мені стало недобре. Дівчина не славилася розпусканням чуток про інших, але я однаково не хотіла, аби про нас із Антоном хтось дізнався. Зрештою, я збиралася відмовитися від парі. А тепер, коли почувалася закоханою лузеркою, взагалі хотілося провалитися крізь землю.

— А що, концерт уже скінчився? — позіхаючи, запитав Цимбалюк.

— На щастя, так, — відповіла я й підвелася. — Пора додому.

У таксі, яке везло нас трьох по домівках, Антон галантно обіймав мене за плечі. А я, м’яко кажучи, хотіла, аби цей день чимскоріше закінчився. З мене достатньо було пригод та вражень, бажала лише лягти в своє м’яке ліжечко, згорнутися клубочком і спати. 

Коли авто під’їхало до мого дому, я збиралася попрощатися і швидко вискочити, але Крамар виявив бажання провести мене до дверей квартири, тримаючи за руку.

Однак, щойно ми зайшли у під’їзд, я склала руки на грудях, вдаючи, ніби мені холодно.

— Дати тобі сорочку? 

— Дякую, уже скоро буду вдома, в теплі.

— Чудовий сьогодні день був.

Ми зайшли в наш старий ліфт, опиняючись занадто близько одне до одного. Опустила погляд під ноги, адже не могла бачити його сірі очі. Тільки не зараз, коли хотілося ревіти. 

— Так, було весело. Іван такий кумедний. А ще важкий. Не заздрю його майбутній дружині.

Антон неголосно засміявся, і лише тоді промовлена фраза здалася мені дещо двозначною.

— Ну, якщо він отак її обійматиме щоночі, — червоніючи, спробувала виправдатися, але з Антона знову вирвався смішок.

Двері ліфта розчахнулися, і я швидко вибралася з пастки.

Біля дверей зупинилася й дістала з сумочки ключі.

— Дякую, що провів, — врешті наважилася подивитися на хлопця, однак краще б цього не робила. Його обличчя було надто чуйними, добрими. Не таким як тоді, коли я вперше побачила хлопця зблизька.

— Дякую тобі за Івана. 

— Була рада допомогти. Думаю, ти далі й сам впораєшся. Піду, у мене завтра купа справ.

Махнувши хлопцеві на прощання, вставила ключ у щілину.

— Все гаразд? — Антон підійшов й сперся плечем на двері, не даючи мені їх відчинити.

— Усе прекрасно, — натягла на обличчя фальшиву посмішку й знову поглянула на хлопця, мовляв, “дивися, я щаслива!” Але, вочевидь, очі мої вміли брехати погано.

— Ти засмучена, Лесю, я це бачу.

— Тебе таксі чекає, — кивнула в бік ліфта, даючи знати, що не збираюся розкривати хлопцеві душу.

— Що трапилося? Це через Івана?

Десь в області серця неприємно защемило. Саме тому я раптом захотіла зробити боляче Антону, навіть попри те, що він ні в чому не винен.

— Слухай, я тобі допомогла потоваришувати з ним, — підвищила голос, — терпіла його дурнуваті жартики весь день, терпіла те, що ти мене обіймав і цілував! Тож тепер, будь ласкавим, просто йди в своє довбане таксі! 

Погляд Антона потемнів, хоча й обличчя залишалося незворушним.