Розділ 13

Леся

Не вірилося, що мені пощастило опинитися в перших рядах слухачів і ще й отримати від Ярославчика на згадку таке чудесне відео. Поверталася до хлопців, притискаючи до грудей телефон, який тримав у руках сам Ярослав Лотиш! Щоправда, заради цього мало не побилася з однією мадам, яка не хотіла посунутися, але, зрештою, все обійшлося: за мене заступився якийсь незнайомець.

Мої сьогоднішні супутники сиділи на вершині пагорба, обернувшись спинами до сцени. Мабуть, таким чином демонстрували своє небажання споглядати концерт. Вони дуже мило про щось бесідували — так душевно, що я вирішила не порушувати їхню ідилію. Зрештою, хіба не для цього Антон все це затіяв? 

Мені чомусь мало вірилося, що Гремлін йому потрібен для дружби. Наш ботан явно щось приховує, і це щось мене надзвичайно цікавить. Саме тому я зупинилася за кілька метрів від хлопців, уважно прислухавшись. 

Говорив Антон.

— …тож я трохи задовбався на двох роботах, та ще й універ цей. Іноді хочеться все кинути й поїхати в гори, а не зводити кінці з кінцями й жити на довбані копійки. Мені до стоматолога на корекцію потрібно було піти ще пів року тому, а я тупо не назбираю грошей.

Що він, в біса, торочить? Тобто ті дев’ять тисяч мені примарилися чи що? Виходить, галюцинації? Шизофренія? Та корекція ж копійки коштує, якщо взагалі не безкоштовна!

А може, в Антона хтось із рідні важко хворіє? Я ж не чула початок розмови. Мабуть, саме тому він і гарує, як кінь. А ті гроші… може, вони були на лікування? 

Мені стало недобре. Красти у важкохворих… Хоч би ніхто не дізнався. Оце так клеймо! Потрібно терміново повертати Антонові гроші.

— Ага, бро, розумію тебе прекрасно, сам замахався добряче.

— Чесно, сил уже немає ні на що. Я навіть не знаю, як усе це вивезти.

Біднесенький Антосик. У мене навіть очі слізьми набралися і серце стислося від жалю. Вперше з моменту укладання парі прокинулася справжня совість. Я ж заклалася на те, що він у мене закохається. А що далі? Що буде далі, Лесю, ти про це думала?! Потрібно негайно все це припинити, поки не пізно. Віталіна має рацію: такі парі — неприпустимі.

Саме тоді, коли я вже збиралася втрутитися в їхню розмову, заговорив Іван.

— У мене дещо є. Непогано так додає енергії. Але не при собі — вдома. 

Завмерла, не вірячи в те, що почула. Мова йшла явно не про кавусю з молочком. Але те, що було промовлено далі, викликало в мене реальне потрясіння.

— Справді? — Антон здавався дуже зацікавленим. — Я б спробував. Тільки гроші потім, чувак, зараз я на самому дні.

— Без питань, домовимося, — ліниво й водночас розважливо промовив Гремлін. 

Перебуваючи в стані дикого шоку, я навіть рота роззявила. Як це взагалі розуміти? Невже Антон… Та дурниці якісь! Не схожий він на любителя отого «дечого». Я більше повірю в те, що він не зрозумів, що йому щойно запропонували, ніж… Пхе! Навіть думати про таке не хочеться!

Тільки-но я трохи оговталася від шоку, як Гремлін знову відкрив свого дурного рота:

— Якщо тобі Леська не подобається, то я замучу з нею.

Господи, ще мені не вистачало нав’язливого та кріпового кавалера! 

— Хлопці, про що балакаєте? — перервала неприємну розмову, опустившись між Антоном та Іваном.

— Ти краще скажи нам, де так довго була? — запитав ботан. 

Повернувшись до нього, зустрілася поглядом із сірими очима й розгубилася, адже Крамар, як і завжди, немовби бачив мене наскрізь.

— Де була, де була, — пробурмотіла собі під ніс, відвівши погляд. — Черга там здоровенна. А чого це ви відвернулися від сцени? 

Глянула на Івана — той мав такий вигляд, наче от-от збирався вибухнути від сміху.

Відповів мені Антон.

— Відвернулися, бо думали, що луснемо від реготу, коли побачили на екрані, як ти вищала під Лотиша.

Іван нарешті нестримно зареготав, а я почервоніла від сорому. А ще відчула шалене обурення, та сказати нічого не могла. Мені наче рота заклеїли суперклеєм. Тож усе, що залишалося, — мовчки проживати свої емоції, вдаючи, що все гаразд.

Згодом ми обернулися обличчями до сцени і стали просто слухати музику, хоча мені й хотілося бути в натовпі, підспівувати й отримувати заряд енергії, який посилали своїм фанам виконавці.

Коли ж на сцену вийшла Марічка Золота, відбулося дещо дивне. Я, не бажаючи бачити цю дівчину, підтягнула до себе коліна та сперлась на них чолом. Руками обережно й повільно перебирала суху траву, думаючи про те, що варто таки помиритися з Вітою. Мені майже вдалося відгородитися від голосу Марічки й не чути його, як раптом до моєї руки доторкнулися чужі пальці. Це був Антон.

Я завмерла, вирішивши, що хлопець зробив це випадково, однак за кілька секунд подушечки його пальців ковзнули моїм зап’ястком, дісталися долоні, й тоді вже Антонова рука обережно огорнула мою.

Серце зупинилося. Лише на долю секунди. А потім забилося з такою шаленою силою, що, здається, навіть хлопці його почули крізь спів Марічки. А дівчина, до речі, співала про те, як це чарівно — бути закоханим.