Розділ 13

Леся

Не вірила, що мені пощастило чути мого улюбленого Ярославчика з перших рядів, та ще й отримати таке чудесне відео на згадку. Йшла назад до хлопців, притискаючи до грудей телефон, який тримав у руках сам Ярослав Лотиш! Щоправда, заради цього мало не побилася з однією мадам, яка не хотіла посунутися, але, зрештою, все обійшлося, коли за мене заступився якийсь незнайомець.

Саме такою щасливою я й поверталася до хлопців, що тепер сиділи на вершині пагорба, ще й спинами до сцени. Так, ніби демонстративно відвернулися, бо не хотіли дивитися концерт.

Антон та Іван дуже мило бесідували про щось. Так душевно, що я вирішила не порушувати їхню ідилію. Зрештою, хіба не для цього Антон все це затяв? 

Проте мало вірилося, що Гремлін йому потрібен для дружби. Наш ботан явно щось приховував і це щось мене надзвичайно цікавило.

Саме тому я зупинилася за кілька метрів від хлопців, щоб підслухати їх. 

Говорив Антон.

— …тож я трохи задовбався на двох роботах, та ще й універ цей. Часом хочеться усе кинути й поїхати в гори, а не зводити кінці з кінцями й жити на довбані копійки. Мені до стоматолога на корекцію потрібно було піти ще пів року тому, а я тупо не назбираю грошей.

Що він в біса торочив?! Тобто ті дев’ять тисяч мені примарилися чи що? Виходить, галюцинації? Шизофренія? Та корекція ж копійки коштує, якщо взагалі не безкоштовна!

А може в Антона хтось із рідні важко хворіє? Я ж не чула початок розмови! Мабуть, саме тому він і гарує, як кінь. А ті гроші… може вони були на лікування? 

Мені стало недобре. Крадійка у важкохворих… Хоч би ніхто не дізнався. Оце так клеймо! Потрібно терміново повертати Антонові гроші.

Ще трохи і я збиралася от-от розплакатися.

— Ага, бро, розумію тебе прекрасно, сам замахався добряче.

— Часом сил уже немає ні на що. Я навіть не знаю, як усе це вивезти.

Біднесенький Антосик. У мене навіть очі слізьми набралися і серце стислося від жалю. 

І вперше відколи уклала з дівчатами парі, прокинулася справжня совість. Я ж посперечалася на те, що він у мене закохається! А що далі? Що буде далі, Лесю, ти про це думала?! Потрібно негайно усе це припинити, поки не пізно. Віталіна має рацію — такі парі — неприпустимі.

Саме тоді, коли я вже збиралася увірватися в їхню розмову, мов вихор, заговорив Іван.

— У мене дещо є. Непогано так додає енергії. Але не при собі, вдома. 

Завмерла, не вірячи у те, що Цимбалюк сказав. Мова йшла явно не про кавусю з молочком. Але те, що було промовлено далі, викликало у мене реальне потрясіння.

— Справді? — Антон був дуже зацікавлений пропозицією. — Я б спробував. Але гроші потім, чувак, я на самому дні.

— Без питань, домовимося, — ліниво та водночас розважливо промовив Гремлін. 

Перебуваючи в дикому шоку, я навіть рота роззявила. Як це взагалі розуміти? Невже Антон… Та дурниці якісь! Не схожий він на любителя… отого “дещо”! Я більше повірю, що він не зрозумів, що йому щойно запропонували, ніж… Пхе! Навіть думати про таке не хочеться!

Тільки но я трохи оговталася від шоку, як Гремлін знову відкрив свого дурного рота:

— То якщо тобі Леська не подобається, я тоді замучу з нею, бо вона тян.

Господи, ще мені не вистачало нав’язливого і кріпового кавалера! 

— Хлопці, про що балакаєте? — нарешті втрутилася я, сідаючи поміж ними. 

— Ти краще скажи нам, де так довго була? — запитав Антон. 

Повернувшись до хлопця, наштовхнулася на сірі очі, які знаходилися занадто близько до мене. І розгубилася, адже Крамар, як і завжди, немовби бачив мене наскрізь.

— Де була, де була, — пробурмотіла собі під ніс, відвівши погляд. — Черга там здоровенна. А чого це ви відвернулися від сцени? 

Глянула на Івана — той мав такий вигляд, наче от-от збирався вибухнути від сміху. Обличчя почервоніло, очі сльозами набралися, а руки втратили спокій — не могли знайти собі місця.

Відповів мені Антон:

— Відвернулися, бо думали, що луснемо від реготу, коли побачили на екрані, як ти вищала під Лотиша.

Іван нарешті нестримно зареготав.

Я почервоніла від сорому. А ще відчула шалене обурення. Та сказати нічого не могла. Мені мов рота заклеїли суперклеєм. Тож усе, що мені залишалося, — мовчки проживати свої емоції, вдаючи, ніби усе гаразд.

Згодом ми обернулися обличчями до сцени й стали просто слухати музику, хоча мені й хотілося бути в натовпі, підспівувати та отримувати заряд енергії, який посилали своїм фанам виконавці.

Коли ж на сцену вийшла Марічка Золота, відбулося дещо дивне. Я, не бажаючи бачити цю дівчину, підтягнула до себе коліна й вперлася об них чолом. Руками обережно й повільно перебирала суху траву, думаючи про те, що варто таки помиритися з Вітою. Мені майже вдалося відгородитися від голосу Марічки й не чути його, як раптом до моєї руки доторкнулися чужі пальці. Це був Антон.

Я завмерла, вирішивши, що хлопець зробив це випадково, однак за кілька секунд подушечки пальців ковзнули моїм зап’ястком, дісталися долоні, й тоді вже рука хлопця обережно огорнула мою.