Розділ 12

Антон

— Гей, ти не міг сказати, аби він прибрав із мене свої ракотиці? 

Леся шипіла до мене, мов змія, коли ми всі вийшли з авто, а Іван кудись подівся.

— А я повинен був? — Насправді мене бісила трохи ця ситуація. — По-перше, ніхто тебе не змушував їхати з нами. А по-друге, якщо тобі було так некомфортно, то чого сама не сказала? Зі сторони ви здавалися закоханою парочкою!

Чорт! Я не просто роздратувався, я був злий на них!

Не маючи вагомих аргументів щодо підтвердження моєї провини, Леся просто штурхнула мене кулаком у плече й пішла вперед, до входу на фестиваль. Цей кумедний жест подіяв на мене дивним чином — більше не хотілося знову розтовкти пику Іванові. 

— Здається, ми приїхали трохи зарано, — звернувся до Цимбалюка, який з’явився поряд уже з пивом в руках. Хлопче, куди тобі ще й пиво? Тобі проспатися треба, а не похмелятися. Чи то пак доганятися…

— Нічого, є час трохи перепочити й зайняти найкращі місця.

Глянувши на сцену, помітив біля неї чималий натовп. 

— Схоже, що найкращі уже всі зайняті.

— Е ні, чуваче, мені й на роботі щодня вистачає стада спітнілих підлітків, тож будемо на гальорці. Якщо хтось не згоден, може валити собі.

 — Так навіть краще, — якомога люб’язніше відповів, й ми поплелись до входу, за яким нас чекала Леся.

Леся

Ох і вибісив мене цей самозакоханий придурок! Не повинен був, бачте, мене рятувати від Івана! І в результаті я ще й винна залишилася, що сама не попросила присмоктня відчепитися від мене.

Розізлившись, дістала Антонові гроші, які планувала сьогодні підкинути хлопцеві й частину потратила на вхідний квиток. Так йому, ботаніку пришелепкуватому! Він навіть не помітив, яка я сьогодні гарна. І нащо ми з Дінкою стільки старалися? Я то думала, в Антона щелепа відвисне, а в результаті лише Іван прилип, як оса до меду. А Крамар навіть на фестиваль одягся у свою дурнувату сорочку. Цього разу білу в дрібний горошок. Йому її бабця обирала чи що?

Поки стояла та чекала хлопців, наказала собі розірвати це ідіотське парі. Ну справді! Ніяких позитивних результатів мої намагання не приносять, тільки сни для дорослих сняться з цим злюкою. То нащо мені даремно мучитися? 

Краєм ока помітивши, що Антон наближається, демонстративно відвернулася й стала роздивлятися сцену. Людей уже зібралося чимало. Але то нічого, я з легкістю протиснуся вперед, коли виступатиме мій краш!

— Я б заплатив за твій квиток, чого ти? — пролунало позаду, але я все ще ображалася на Антона, тому вдала, ніби не почула. 

Ти й так заплатив, просто навіть не здогадуєшся про це! І мені так вдвічі приємніше.

— Не дуйся, Лесь, — винувато промовив хлопець. — Вибач.

І від того “вибач” у мене аж шкіра сиротами вкрилася, настільки воно було щиро промовлене. Можливо, не такий він вже й гівнюк, яким я його вважаю.

— Ходімо вже, — промовила, опустивши голову. Не могла поглянути хлопцеві в очі — здавалося, що Антон одразу ж помітить мою реакцію на його слова.

— Власне, ми з Іваном хотіли б бути десь не посеред натовпу. Ти як? Не проти?

Повагавшись хвильку, погодилася. Зрештою, коли потрібно буде, я піду сама до сцени слухати свого улюбленого виконавця. Так навіть буде краще — зможу радіти музиці та не приховувати емоції. А їх буде багато.

Ми розмістилися на невеликому пагорбі, з якого гарно було видно сцену. Хоч і далекувато, та музика до нас долинала. А завдяки величезному екрану, що мав транслювати концерт, ми бачили все, що там відбувалося. І судячи з усього, запланований початок переносився, адже там досі налаштовували інструменти.

Хлопці одразу ж почали обговорювати виконавців, які збиралися сьогодні виступати, та давати їм свої оцінки. Майже усіх захейтили, особливо мого кумира. Не дісталося лайна лиш Марічці Золотій, яку я й так терпіти не могла, а після цієї розмови ще більше зненавиділа. Та вголос свою думку висловити не змогла, хоча й відчувала, що всередині все аж кипить.

Ця неприємна розмова перервалася телефонним дзвінком. Іван, діставши з кишені телефон, який горланив гучніше за слона, поглянув на екран і, пробурмотівши собі щось під ніс, відійшов від нас.

Запала мовчанка. Антон сидів за метр від мене й дивився на блакитне небо, простягнувши ноги й обпершись позаду себе на долоні. Я й сама задерла голову, намагаючись відчути чудовий момент.

— Схоже, бабине літо почалося. Воно дивовижне, — промовив хлопець якось по-філософськи. А я пригадала, що хотіла повернути йому вкрадені гроші.

— Еге ж. Добре, що ми сьогодні тут, — підтримала я розмову, але так і не пройнялась “дивовижею” — мені конче необхідно було вигадати, як повернути Антонові гроші. Тож я стала повільно підсуватись ближче до хлопця, по кілька сантиметрів на хвилину, поки не повернувся Іван. Впевнена, Цимбалюк неодмінно всядеться між нами.

Деякий час ми просто сиділи мовчки, а потім Антон поставив мені неочікуване запитання.

— Лесю, якби ти могла змінити щось у своєму житті, щоб це було?