Розділ 12

Антон

— Гей, ти не міг сказати, щоби він прибрав із мене свої ратиці? 

Леся шипіла до мене, наче змія, коли ми вийшли з авто, ненадовго загубивши Івана.

— А я повинен був? — насправді мене трохи бісила ця ситуація. — По-перше, ніхто тебе не змушував їхати з нами в одному таксі. А по-друге, якщо тобі було так некомфортно, то чого сама не сказала, щоб не ліз до тебе? Ви цілком собі скидалися на закохану парочку.

Чорт! Я не просто роздратувався, я був злий на них!

Не сказавши більше ні слова, Леся просто штурхнула мене кулаком у плече й пішла вперед, до входу. Цей кумедний жест подіяв на мене дивним чином: більше не хотілося знову натовкти пику Іванові. 

— Здається, ми приїхали трохи зарано, — звернувся до Цимбалюка, що повернувся уже з пивом у руках. 

Хлопче, куди тобі ще й пиво? Тут проспатися треба, а не похмелятися. Чи то пак доганятися…

— Нічого, є час трохи перепочити і зайняти найкращі місця.

Глянувши на сцену, помітив біля неї чималий натовп. 

— Схоже, що найкращі вже зайняті.

— Е ні, чуваче, мені й на роботі щодня вистачає стада спітнілих підлітків, тож будемо на гальорці. Якщо хтось не згоден, може валити собі.

 — Так навіть краще, — якомога люб’язніше відповів, і ми поплелися до входу, де на нас чекала Леся.

Леся

Ох і вибісив мене цей самозакоханий придурок! Не повинен був, бачте, мене рятувати. І в результаті я ще й винною залишилася, бо сама не попросила присмоктня відчепитися від мене.

Розізлившись, дістала Антонові гроші, які планувала сьогодні підкинути хлопцеві, й частину витратила на вхідний квиток. Так йому, ботану пришелепкуватому, й треба! Він навіть не помітив, яка я сьогодні гарна. І нащо ми з Дінкою тільки старалися? Я ж то думала, в Антона щелепа відвисне, а в результаті лише Іван прилип, як оса до меду. Крамар навіть на фестиваль приперся у своїй дурнуватій сорочці. Цього разу білій у дрібний горошок. Йому її бабця обирала чи що?

Поки стояла й чекала хлопців, вирішила розірвати це ідіотське парі. Ну справді! Ніяких позитивних результатів мої дії не приносять, тільки сни для дорослих сняться з цим злюкою. То нащо мені даремно мучитися? 

Краєм ока помітивши, що Антон наближається, демонстративно відвернулася й почала роздивлятися сцену. Людей уже зібралося чимало. Але то нічого, я з легкістю протиснуся вперед, коли виступатиме мій краш!

— Я б заплатив за твій квиток, чого ти? — пролунало позаду, але я все ще ображалася на Антона, тому вдала, що не почула. 

Ти й так заплатив, просто навіть не здогадуєшся про це! І мені так удвічі приємніше.

— Не дуйся, Лесь, — винувато промовив хлопець. — Вибач.

І від того «вибач» у мене шкіра сиротами вкрилася, настільки воно було щирим. Можливо, не такий він уже й гівнюк, яким я його вважаю.

— Ходімо, — наказала, опустивши голову. Не могла поглянути хлопцеві в очі — здавалося, Антон одразу ж помітить мою реакцію на його слова.

— Власне, ми з Іваном вирішила зайняти місця десь не посеред натовпу. Ти як? Не проти?

Повагавшись хвильку, погодилася. Зрештою, коли потрібно буде, я піду сама до сцени слухати свого улюбленого виконавця. Так навіть краще: зможу радіти музиці та не приховувати емоції. А їх буде багато.

Ми розмістилися на невеликому пагорбі, з якого гарно проглядалася сцена. Попри те, що знаходилася вона далеко, музику було чути добре. А завдяки величезному екрану, який транслював концерт, ми бачили все, що там відбувалося. І судячи з усього, запланований початок переносився, адже працівники досі налаштовували інструменти.

Хлопці тим часом зайняли себе розмовою про виконавців, які збиралися сьогодні виступати. Майже усіх захейтили, особливо мого кумира. Не облили лайном тільки Марічку Золоту, яку я й так терпіти не могла, а після цієї розмови ще більше зненавиділа. Та вголос свою думку висловити не змогла, хоча й закипала всередині.

Ця неприємна розмова перервалася телефонним дзвінком. Іван, діставши з кишені смартфон, який горланив гучніше за слона, поглянув на екран і, пробурмотівши собі щось під ніс, відійшов від нас.

Запала мовчанка. Антон сидів за метр від мене й дивився на блакитне небо, простягнувши ноги й обпершись позаду себе на долоні. Я й сама задерла голову, сподіваючись побачити там щось цікаве.

— Схоже, бабине літо почалося. Погода дивовижна, — промовив хлопець якось по-філософськи. А я пригадала, що хотіла повернути йому вкрадені гроші.

— Еге ж. Добре, що ми сьогодні тут, — підтримала я розмову, але так і не пройнялася дивовижністю моменту.

Мені конче необхідно було вигадати, як підкинути Антонові його гроші. Тож я стала повільно підсуватися ближче до хлопця, по кілька сантиметрів на хвилину, поки ще не повернувся Іван. Впевнена, Цимбалюк неодмінно всядеться між нами.

Деякий час ми просто сиділи мовчки, а потім Антон поставив мені неочікуване запитання.

— Лесю, якби ти могла змінити щось у своєму житті, що б це було?