Розділ 11

Антон

Мені здається, що ця дівчина ладна дістати мене з-під землі!

— Антоне! — пролунав голос Лесі позаду, але я вдав, що не почув. — Анто-о-о-оне!!!

Загорланила так, що навіть моя мама десь у Львові здригнулася!

— Що? — запитав роздратовано, повернувшись.

Ще й руки склав на грудях, щоб підкреслити своє незадоволення. Ну бо скільки можна мене переслідувати? Леся, ніби мала дитина, не розуміє, коли їй кажуть «ні».

Перш ніж відповісти, дівчина підійшла ближче та штурхнула мене пальцем у плече.

— Цей громило захотів, щоб я йому курсову зробила!

Чорт забирай! Я здогадався, чого вона від мене хоче, але прикинувся дурником.

— І?

— Не «і», а сам робитимеш йому курсову. Тобі ж усе це потрібно, а не мені.

— Добре, — з легкістю погодився, розвернувся й пішов далі.

У мене без цієї божевільної вистачало справ. До того ж якщо все йтиме так, як заплановано, то Іванові курсова не знадобиться. Йому взагалі не треба буде більше нічого вчити. І це на краще: з такими філологами мову тільки псувати можна.

— Добре? — дівчина оббігла мене й зупинилася попереду, перегородивши дорогу. На її обличчі з’явилося щире здивування.

— Добре, я зроблю ту бісову курсову. Ще щось?

Схоже, мій спокійний тон змусив Лесю розгубитися: вона завмерла, розтуливши губи. Гарні губи, до речі. Блідо-рожеві, нафарбовані прозорим блиском. Вони дуже гарно рухалися, коли Леся заговорила. Такі соковиті, що їх би цілу…

— Агов! Ти чуєш, що я тобі кажу, чи ні?

Отямившись, поглянув у зелені очі. Їх господарка мовби й не зрозуміла, що я витріщався на її вуста. Схоже, тривала відсутність сексу дається взнаки. Хай йому грець! Це непрофесійно.

Востаннє зиркнув на губи дівчини й відвів погляд.

— Повтори, будь ласка. Задумався.

Говорив надспокійним голосом, намагаючись не видати все те, що творилося всередині мене.

— Нам треба поговорити щодо фесту. Де зустрінемося, о котрій, хто купуватиме білети для Цимбалюка і таке інше.

— Я все оплачу, не хвилюйся, — по-приятельськи поплескав дівчину по плечу. — Поговоримо потім, мені час іти. Я наберу тебе ввечері. 

Так і не поглянувши на Лесю, оминув її та пішов до корпусу хіміків і біологів.

Леся

Чудна якась розмова вийшла. Мені здалося, що між нами зненацька з’явилася дивна ніяковість. А ще цей Антонів задумливий погляд, прикутий до мого підборіддя чи то шиї… Голову відтяти мені зібрався чи що?

Хай там як, а я мушу бути зібраною і тверезо мислити.

А ще мати дивовижний вигляд завтра. Такий, щоб усі хлопці з ніг валилися, щойно побачать мене. Але в жодному разі не вульгарний. Тут би не завадила допомога Віти. Хто-хто, а ця дівчина має відчуття стилю. Тільки от вона й бачити мене не хоче. Коли проходжу повз неї, носа задирає так, що аж шия викручується.

Сумно, неприємно, боляче... 

Доведеться просити допомоги в Діни.

***

— Ну це пожежа, мала!

Дінка сиділа на ліжку, обпершись на долоні, а я стояла перед дзеркалом, не вірячи, що ця дівчина переді мною — справді Леся Франко. 

— Антосик свідомість утратить, коли побачить цю кралечку, — подруга задоволено примружилася, а потім зітхнула. — Ех, був би він хоч трішечки привабливішим, то й тобі було б легше. Навіть не уявляю, як ти можеш знаходитися поряд із ним і не вмиватися сльозами від сміху.

Я розтулила рота, щоби запевнити Діну, що він зовсім не такий, яким здається, але одразу ж передумала. По-перше, навряд чи Крамар хотів би, аби про його секрети хтось довідався. По-друге, подруга ніколи не вміла тримати язика за зубами. Вона розтриндить кожному мої слова, а ще неодмінно перекрутить їх, додавши від себе зайвих подробиць, щоби розповідь здавалася цікавішою. 

Віталіна ніколи б такого не зробила. Думаю, можна і не повторювати вдесяте, наскільки одинокою я почуваюся без неї.

Повернувшись поглядом до дзеркала, оглянула себе з голови до ніг. Майже професійна зачіска з гарними хвилястими локонами, зроблена золотими ручками Діни. Макіяж, як у суперзірок із великої сцени. Гарний новий одяг: блакитний короткий топ, джинси, що сидять на мені, наче друга шкіра, й із того ж матеріалу куртка оверсайз. Гарно, привабливо й сексуально. Антон тепер точно опиниться в моїх руках.

— О котрій ви зустрічаєтеся? — запитала Дінка. Поки я роздивлялася в дзеркалі свій прикид, дівчина дісталася до моїх полиць із книгами й узяла одну з них. Найрозпуснішу. — Ого! Що це таке? Лесю…

Перш ніж подруга почала зачитувати уривки, я вихопила в неї книжку й поставила назад на полицю.

— Це мамине, не чіпай, будь ласка.

Здається, Діна повелася, бо сіла назад на ліжко. 

Задзвонив мій телефон.