Розділ 9

— То як це працює? Ви, хлопці, типу б’єте пику незнайомцеві пліч-о-пліч і стаєте через це найкращими друзями? 

Антон придушив смішок та відвернувся, вдаючи, що роздивляється щось на протилежному боці вулиці. Після всіх тих подій у клубі ми ще трішки побули там, а потім вирішили йти додому, адже пари наступного дня ніхто не скасовував.

Оскільки мій дім розташовувався неподалік — лише два квартали звідси — ми вирішили йти пішки. Нам не завадило б зайвий раз прогулятися та провітрити голови. З клубу ми вийшли втрьох, але Гремлін майже одразу загубився серед своїх знайомих, що тусувалися біля входу.

— Щось таке, — Крамар знизав плечима, дивлячись собі під ноги.

— Ти навмисне розбив ту склянку, еге ж? Знав, що таке закрутиться, — я зімітувала руками вибух.

— Здогадувався, — ухильно відповів Антон. 

Я поглянула на хлопця — і серце стислося від жалю: його ніс добряче набряк, а з брови досі сочилася кров. Перегородила Крамарю дорогу, змусивши і його зупинитися.

— Болить? — стала навшпиньки, щоб розгледіти рану, проте світла від вуличного ліхтаря не вистачало. Наші обличчя через це опинилися доволі близько одне до одного.

— Та не те щоб дуже.

Це що? Рум’янець у нього на щоках? Це те, про що я думаю?

— Дякую, що врятувала окуляри. Без них було б скрутно.

Скрутно йому було б! Хоч би вже не брехав! Але мене це анітрохи не образило — навпаки, зацікавило. Одного дня я таки розгадаю загадку цього ботана!

Хлопець поправив окуляри, натиснувши на них вказівним пальцем, і продовжив дивитися на мене. А я — на нього. Ух, ці колючі очі споглядали так пильно, мов залазили під шкіру. Та було щось у них таке, що зацікавлювало й притягувало. А ще змушувало серце битися трохи частіше. Але ж це нормально, чи не так? Просто я відвикла від близькості, ось і хвилююся. Нічого неймовірного.

— Нам треба йти, — м’яко сказав Антон, кивнувши в бік мого дому.

— Так-так, — розвернулася.

І раптом мені закортіло повернути Антонові бодай частину його грошей. Але я не знала, як це зробити так, щоб він нічого не второпав. Сказати, що побачила нашого історика, а потім… Гм… Щось сильно нагадує. Випробую більш неочікувані методи.

Коли ми дійшли до під’їзду, я вдала, що риюся в сумочці, вишукуючи ключі, та насправді дістала з кишеньки Антонову тисячу. Те, як я збиралася провернути гроші, було доволі ризикованим. Але мене такі дрібниці ніколи не зупиняли.

— Дякую, що провів, — ставши навпроти хлопця, схилила трохи голову на бік, одночасно з цим дещо сором’язливо стенувши плечем. — Цей вечір я навряд чи колись забуду. 

Приправила все тихим ненав’язливим сміхом і, перш ніж Антон встиг будь-що відповісти, підступила до нього, а тоді, ставши навшпиньки, швидко поцілувала в губи. Моя рука тим часом пірнула до кишені його жахливих штанів і залишила там купюру.

Відступивши тепер уже на пів кроку, побачила, що Антон дещо очманілий і спантеличений. У його гарних очах читалося здивування. Я й сама відчувала, як неспокійно торохтить власне серце через те, що вдалося щойно провернути. Хай там що думають подруги, а цей хлопець не такий лузер, яким хоче здаватися. Адже привабливість не сховати за широкими дідусевими штанами. Вона або є, або її немає. 

— До завтра, — промовила, перебираючи в руці ключі. 

Антон мав такий вигляд, ніби хотів сказати щось важливе, але вагався. Поправив пальцем кляті окуляри, почухав кінчик носа, нахмурився. Але мовчав. Подумки зітхнула, вирішивши зачекати ще трішечки: раптом все ж наважиться. Але замість розтулити свого рота, Антон навіщось запхав руки до кишень. Хай йому грець!

Зі щирим здивуванням він тут же дістав купюру з кишені й так ошелешено на неї подивився, що якась частинка мене навіть запанікувала.

— Ну, я піду, — всміхнулася знервовано, пригладила волосся, яке, здавалося, наелектризувалося від напруження. 

І щойно зібралася піти, як Антон запхав гроші назад до кишені, вочевидь вирішивши, що ця дивовижа може трохи зачекати, й зосередив знову свою увагу на мені.

— Щодо Івана, — Крамар насупив брови, зробившись серйозним. — Краще тримайся від нього якомога далі. 

Тепер настала моя черга дивуватися. 

— Але ж ти з ним зібрався дружити! — я нічого не розуміла.

Антон підійшов ближче й узяв мої руки. Мабуть, я занадто дратівливо перебирала ключі, тому вирішив мене зупинити.

— Ну хоча б не тусуйся з ним без мене, добре? 

І чому ці сірі очі такі серйозні? Чому змушують вірити цьому хлопцеві й насторожитися щодо Гремліна?

— Та не дуже й хотілося, — байдуже відповіла. — Піду я, скоро вже ранок. До завтра!

Антон відпустив мої руки й кивнув. 

— Гарної ночі!

Замість того, щоб сказати банальне «і тобі!», спробувала скуйовдити волосся нашого ботана, проте він, зараза, ухилився. Тоді я просто стенула плечима й пішла додому.

***

Після пар наступного дня я хотіла поговорити з Крамарем, але він так швидко зник з авдиторії, що я не встигла й оком змигнути. Тож побігла слідом за ним. Коли він звернув на сходи, які вели у двір університету, мені раптом закортіло дізнатися, куди ж він так поспішає. Саме тому я стала тихо крастися за хлопцем, який, перетнувши двір, зайшов до іншого корпусу, де в нас узагалі не було занять. Ніколи. Я навіть точно не знала, які факультети там навчаються.