Розділ 9

— То як це працює? Ви, хлопці, типу б’єте пику незнайомцеві пліч-о-пліч й стаєте найкращими друзями? 

Антон придушив смішок та відвернувся, вдаючи, що роздивляється щось на протилежному боці вулиці. Після усіх тих подій в клубі ми ще трішки побули там, а потім вирішили йти додому, адже пари наступного дня ніхто не скасовував.

І оскільки до мого дому зовсім близько — лише два квартали — було прийнято рішення йти пішки, щоб прогулятися та провітрити голови. З клубу ми вийшли втрьох, але Гремлін майже одразу загубився серед своїх знайомих, що тусувалися біля входу.

— Щось таке.

— Ти навмисне розбив ту склянку, еге ж? Знав, що отаке закрутиться, — я зімітувала руками вибух.

— Здогадувався, — занадто розпливчасто відповів Антон. 

Я поглянула на хлопця й в грудях кольнуло від жалю — його ніс напух, мов бараболька, а на брові досі сочилася кров. Перегородила хлопцеві дорогу, змусивши і його зупинитися.

— Болить? — стала навшпиньки, щоб розгледіти рану, проте світла від вуличного ліхтаря не вистачало. Наші обличчя знаходилися доволі близько одне до одного.

— Та не те щоб дуже. — Це що? Рум’янець у нього на щоках? Це те, про що я думаю? — Дякую, що врятувала окуляри. Без них було б скрутно.

Скрутно йому було б! Хоч би вже не брехав! Але мене це анітрохи не образило — навпаки зацікавило. Одного дня я таки розгадаю цього ботана!

Хлопець поправив окуляри, натиснувши на них вказівним пальцем, й продовжив дивитися на мене. А я — на нього. Ух, ці колючі очі споглядали так пильно, ніби залазили під шкіру. Та було щось у них таке, що зацікавлювало й притягувало до хлопця. А ще змушувало серце битися трохи частіше. Але ж це нормально, чи не так? Просто я відвикла від близькості, ось і хвилююся. Нічого неймовірного.

— Нам треба йти, — м’яко сказав хлопець, киваючи в бік мого дому.

— Так-так, — розвернулася, щоб іти.

І раптом мені терміново закортіло повернути Антонові частину його грошей. Але як це зробити, щоб він нічого не второпав? Сказати, що побачила нашого історика, а потім… Гмм… Щось сильно нагадує. Випробую більш неочікувані методи.

Коли ми дійшли до під’їзду, я вдала, що риюся в сумочці в пошуку ключів, тим часом дістаючи з кишеньки Антонову тисячу. Те, як я збиралася провернути гроші, було доволі ризикованим. Але мене такі дрібниці ніколи не зупиняли.

— Дякую, що провів, — ставши навпроти хлопця, схилила трохи голову на бік, одночасно дещо сором’язливо стенаючи плечем. — Цей вечір я навряд чи колись забуду. 

Приправила усе тихим ненав’язливим сміхом милої дівчини й до того, як Антон встиг будь-що відповісти, ступила крок, який розділяв нас, й ставши навшпиньки, швидко поцілувала хлопця в губи. Одночасно з тим, поки Крамар не встиг нічого зрозуміти, обережно засунула до кишені його жахливих штанів купюру.

Відступивши тепер уже на пів кроку, побачила, що хлопець дещо зачманілий та спантеличений. І море щирого здивування в гарних очах. 

А я й сама відчувала, як серце надто неспокійно торохтить, але ж то через те, що вдалося провернути.

Хай там що думають подруги, а цей хлопець не такий уже й лузер, яким хоче здаватися. Адже привабливість не сховати за широкими дідусевими штанами. Вона або є, або її немає. 

— До завтра, — промовила, перебираючи в руці ключі. 

Антон мав такий вигляд, ніби хотів сказати щось важливе, але вагався. Поправив пальцем кляті окуляри, почухав кінчик носа, нахмурився. Але мовчав. Подумки зітхнула, вирішивши зачекати ще трішечки, раптом хлопець все ж наважиться. Але замість розтулити свого рота, Антон навіщось запхав руки до кишень. Хай йому грець!

Зі щирим здивуванням він тут же дістав купюру з кишені й так ошелешено на неї подивився, що якась частинка мене навіть запанікувала.

— Ну, я піду, — всміхнулася знервовано, пригладила волосся, яке ніби наелектризувалося через моє напруження. І щойно зібралася йти, як Антон запхав гроші назад до кишені, вочевидь, вирішивши, що ця дивовижа може трохи зачекати. 

— Щодо Івана. — Крамар знову насупив брови, зробившись серйозним. —  Краще тримайся від нього якомога далі. 

Тепер настала моя черга дивуватися. 

— Але ж ти з ним зібрався дружити! — я нічого не розуміла. Але Антон підійшов ближче й взяв мої руки. Мабуть, я занадто дратівливо перебирала ключі, тому він вирішив мене зупинити.

— Ну хоча б не тусуйся з ним без мене, добре? 

І чому ці сірі очі такі серйозні? Чому змушують вірити цьому хлопцеві й насторожитися щодо Гремліна?

— Та не дуже й хотілося, — байдуже відповіла. — Піду я, скоро вже ранок. До завтра!

Антон відпустив мої руки й кивнув. 

— Гарної ночі!

Замість того, щоб сказати банальне “І тобі!” простягла руку в спробі скуйовдити волосся нашого ботана, проте він, зараза, ухилився. Тоді я просто стенула плечима й пішла додому.

***

Спокуса була занадто великою, щоб опиратися їй. Після пар я хотіла лише поговорити з Крамарем, але він так швидко зник з авдиторії, що я не встигла й оком змигнути. Але побігла слідом за ним, сподіваючись все-таки поговорити. Втім, коли він звернув на сходи, які вели у двір університету, мені раптом так закортіло дізнатися, куди ж він так поспішає…