Розділ 7

— Ви ж не билися, правда? — обережно запитала, беручись за десерт.

Антон поводився цілком спокійно, навіть не супився. А от Мишко… Цей хлопець ще більше психував. Щоправда, тепер не дивився в наш бік.

— Просто поговорили, — Антон стенув плечима, глянув на наручний годинник і взяв свою каву. 

— Добре. Це добре, — після моїх слів запала незручна тиша. Втім, я не дозволила їй тривати надто довго: — То звідки ти до нас перевівся, Антоне? 

Хлопець глянув на мене з-під лоба й хитнув головою. 

— Невдала тема для розмови.

— Зрозуміла, — довелося притлумити свою цікавість, хоча вона намагалася вилізти з усіх щілин. — Тоді розкажи, чому саме філологічний?

Антон роздратовано закотив очі.

— А можна не про навчання? 

Можна! Авжеж!

— У тебе є дівчина? — випалила я, щоб переконатися, що не розбиваю чужу пару.

Моє запитання ніяк не здивувало хлопця. 

— Немає, — відповів він абсолютно буденно, дивлячись на свою каву. 

Я стала трішечки впевненішою в собі. Принаймні, не стану розлучницею.

— А була колись?

Мене нагородили таким важким поглядом, що розпитувати про що-небудь далі в принципі розхотілося.

— Все, все, не буду, — підняла руки вгору, мовби здаючись суворому полісмену.

Вирішила далі мовчати й навіть більше не дивилася в бік хлопця — просто повільно їла своє тістечко, весь час дочиста облизуючи ложку.

Приблизно через п’ять хвилин випадково глянула на Антона й здригнулася. Зараза, дивився на мене так, наче я в нього щось украла. 

Чорт забирай, я ж таки вкрала!

— Сподіваюся, тебе не дуже обчистили сьогодні, — промовила, відвівши погляд.

А ще запхнула свою совість якомога далі, сховала її за нестримним бажанням піти на побачення з Кирилом.

— Та не дуже.

Не дуже?! От що ж ти за фрукт такий, Антоне?

— Це добре, — кивнула. 

І знову почалася незручна тиша. Лише голоси відвідувачів і гул кавової машини робили цю зустріч не відстійною, а стерпною.

— То як ти збираєшся допомогти мені знайти контакт з Іваном?

Запитання, що прозвучало, трішечки полегшило ситуацію з ніяковим мовчанням. Але на нього відповіді я не мала.

— Потрібно… — на якусь мить я трохи запанікувала, однак  мене осяяла непогана думка, — потрібно, щоб ми з тобою прикинулися друзями! 

Задоволена своєю ідеєю, я широко всміхнулася, тимчасом як в Антона запитально підскочили на чоло брови. 

— Деталей не розголошуватиму, — зробила серйозне-серйозне обличчя, змовницьки нахилившись до хлопця, — але ти маєш робити те, що я кажу. Завжди.

Після цих слів він подивився на мене якось дивно. Обличчя немовби й залишалося зосередженим, а от очі… У них заграли бісики. Я довго вдивлялася в гарні сірі райдужки, намагаючись зрозуміти, чи це справді так, чи мені лише здалося. Та коли в серці щось приємно кольнуло, відвела погляд, насупившись. І що це, в біса, було?

— Ти не думав змінити зачіску? Волосся от-от заслонить тобі білий світ. 

— Не думав, — коротко відповів хлопець і раптом підвівся. — Мені пора. Залиш свій номер і тримай мене в курсі справ.

Стало трохи гірко на душі: я ж іще не встигла зробити все, що запланувала на сьогодні! Неохоче продиктувавши номер, додала Крамаря у свою телефонну книгу й попрощалася. З печаллю дивилася на те, як Антон виходить із кав’ярні, і думала, що занадто мало було в нас часу на спілкування.

***

Мені не вистачало моєї найкращої подруги. Так хотілося поділитися переживаннями, розповісти про Антона і його дивацтва (чорт забирай, ті дев’ять тисяч колись дадуть мені спокій, чи ні?), а ще кортіло дізнатися, як справи у Віти. Я дуже неправильно вчинила, коли згадала її брата.

Тож наступного дня набралася хоробрості й таки підійшла до дівчини на перерві. Віта сиділа біля вікна, малювала в блокноті квіти — то був її особистий антистрес.

М’яко привітавшись, сіла поряд. Віталіна нічого не відповіла — вдала, що мене не існує. І це боляче проштрикнуло моє серце. 

— Я лише хотіла сказати, що мені тебе не вистачає. Варя й Діна… вони класні, проте з ними я не почуваюся собою. Весь час недотягую до їхньої планки. 

Маркер, яким Віта малювала, завис над папером. Дівчина з сумом поглянула у вікно. 

— Але однаково намагаєшся до неї дістатися.

Я невесело всміхнулася, адже Віта мала рацію.

— Ну, можливо, одного дня мені це таки вдасться.

— Думаєш, вона поважатиме тебе більше, коли ти розіб’єш серце нещасному хлопцеві?

Совість уколола десь під лівим ребром. От Вітка! Вміє ж словом дати підсрачника, щоб співрозмовник полетів носом прямо у власне багно. Проте я вважала, що все закінчиться нормально. Хай там що, розберемося!