Розділ 7

— Ви ж не билися, правда? — обережно запитала, беручись за десерт. Антон поводився цілком спокійно, навіть не був насупленим. А от Мишко… Цей хлопець ще більше психував. Щоправда, тепер не дивився в наш бік.

— Просто поговорили, — Антон стенув плечима, глянув на наручний годинник і взяв свою каву. 

— Добре. Це добре. — Після моїх слів сталася незручна мовчазна пауза. Втім, я не дозволила їй тривати надто довго: — То звідки ти до нас перевівся, Антоне? 

Хлопець глянув на мене з-під лоба й хитнув головою. 

— Невдала тема для розмови.

— Зрозуміла, — довелося притлумити свою цікавість, хоча, здавалося, вона намагалася вилізти з усіх щілин. — Тоді розкажи, чому саме філологічний?

Антон роздратовано закотив очі.

— А можна не про навчання? 

Можна! Авжеж!

— У тебе є дівчина? — випалила я. Ну а що? Я не збираюся розбивати щасливу пару.

Здавалося, моє запитання ніяк не здивувало хлопця. 

— Немає, — відповів він абсолютно буденно, дивлячись на свою каву. 

Я стала трішечки впевненішою в собі. Принаймні, не стану розлучницею.

— А була колись?

Мене нагородили таким поглядом, що мені не те щоб запитання ставити, мені зникнути з лиця Землі захотілося. Ух, ці сірі страшнючі очі! І в кого цей гівнюк тільки навчився так вбивчо дивитися на людей?!

— Все, все, не буду, — підняла руки вгору, немов би здаючись суворому полісмену.

Вирішила мовчати. Та навіть більше не дивилася в бік хлопця — просто повільно їла своє тістечко, весь час дочиста облизуючи ложку. Чомусь я ще з дитинства звикла їсти таким чином солодощі й тепер не могла відмовитися від цього способу. 

Приблизно за п'ять хвилин випадково глянула на Антона й аж здригнулася. Зараза, дивився на мене так, ніби я у нього щось вкрала. 

Чорт забирай, я ж таки вкрала!

— Сподіваюся, тебе не дуже обчистили сьогодні, — промовила, відвівши погляд. А ще запхнула свою совість якомога далі, сховала її за нестримним бажанням піти на побачення з Кирилом.

— Та не дуже.

Не дуже?! От що ж ти за фрукт такий, Антоне?

— Це добре, — кивнула. 

І знову почалася незручна тиша. Лише голоси відвідувачів і гул кавової машини робили цю зустріч не відстійною, а стерпною.

— То як ти збираєшся допомогти мені знайти контакт з Іваном?

Запитання, яке трішечки полегшило ситуацію з незручним мовчанням. І на яке я не мала відповіді.

— Потрібно… — на якусь мить я навіть запанікувала, однак несподівано засяяла яскрава лампочка в голові. — Потрібно, щоб ми з тобою прикинулися друзями! 

Задоволена своєю ідеєю, я широко усміхнулася. В той час як у Антона запитально підскочили на чоло брови. 

— Деталей розголошувати не буду, — зробила серйозне-серйозне обличчя та навіть нахилилася трохи до хлопця, — але ти маєш робити те, що я кажу. Завжди.

Дивно він дивився на мене. Обличчя ніби й залишалося зосередженим, а от очі… Здавалося, що в них грали бісики. Я довго вдивлялася в гарні сірі райдужки, намагаючись зрозуміти, чи це справді так. До тих пір, поки у серці щось приємно кольнуло. Тільки тоді я відвела погляд та насупилася — і що це в біса було?

— Ти не думав зробити якусь зачіску? Волосся от-от закриє тобі білий світ. 

— Не думав, — коротко відповів хлопець й підвівся. — Мені пора. Залиш свій номер та тримай в курсі справ.

Стало трохи гірко на душі — я ж іще не встигла всього, що запланувала на сьогодні! Неохоче продиктувавши свій номер, додала Крамаря в свою телефонну книгу й попрощалася. З печаллю дивилася на те, як Антон виходив із кав'ярні — занадто мало було у нас спілкування.

***

Мені не вистачало моєї найкращої подруги. Так хотілося поділитися переживаннями, розповісти про Антона і його дивацтва (чорт забирай, ті дев'ять тисяч колись дадуть мені спокій, чи ні?!). А ще хотілося дізнатися, як справи у Віти. Я дуже неправильно вчинила, коли згадала її брата… 

Тож наступного дня набралася хоробрості й таки підійшла до дівчини на перерві. Віта сиділа біля вікна, малюючи у блокноті квіти — то був її особистий антистрес.

М’яко привітавшись, сіла поряд. Віталіна нічого не відповіла, вдаючи, що мене не існує. І це боляче проштрикнуло моє серце. 

— Я лише хотіла сказати, що мені тебе не вистачає. Варя й Діна… вони класні, проте з ними я не почуваюся собою. Весь час ніби недотягую до їхньої планки. 

Маркер, яким Віта малювала, завис над папером. Дівчина з сумом поглянула у вікно. 

— Але однаково намагаєшся до неї дістатися.

Я невесело всміхнулася, адже Віта мала рацію.

— Ну, можливо, одного дня мені це таки вдасться.

— Думаєш, вона поважатиме тебе більше, коли ти розіб'єш серце нещасному хлопцеві?