Розділ 6

Мені сподобалося те, що Крамар послухався мене та побіг слідом. І навіть руку мою відпустив аж за дверима їдальні, від чого стало трохи сумно. 

— Ти біжи праворуч, а я — ліворуч! — вигукнув хлопець і щодуху помчався довгим коридором у бік нашої кафедри. 

Фух! Пронесло.

Я швиденько забігла за ріг і зупинилася біля підвіконня. Озирнулася, чи нікого немає, і поспіхом витягла сумку Антона. Але просто віддати її було недостатньо.

— Вибач! Вибач! Вибач! — зі соромом бурмотіла, розстібаючи блискавку та хапаючи гаманець Антона, що лежав зверху. — Я чесно-чесно все поверну…

Від товщини купюрного ряду мої очі полізли на лоба. Нічого собі! Тисяча, дві, три, п’ять… Дев’ять. Дев’ять, чорт забирай, папірців тисячного номіналу! І при цьому Антон ходить у якомусь дранті. Ну, знаєш, ботане, ти мене вкрай здивував!

Матінко, та мене за таке посадять. Але я не могла зізнатися, що забрала чортову сумку! Тільки не тоді, коли Антон майже опинився в моїх руках.

Пискнувши з відчаю, засунула готівку в потаємну кишеню свого рюкзака і глибоко вдихнула. Я все поверну, клянуся!

Натягнувши на обличчя радісну усмішку, побігла шукати Антона. Сумку для правдоподібності залишила розстібнутою. І копирсатися в його речах теж не стала. Вистачило й того, що гроші забрала (я все поверну!).

Новенький знайшовся неподалік авдиторії, де в нас мала проходити наступна пара.

— Ти знайшла її! — здається, це вперше за весь час обличчя хлопця виражало радість, а не гнів.

— Так, лежала на підвіконні. Блискавка була розстібнута, думаю, злодії могли щось украсти…

Антон швидко забрав у мене сумку, розчахнув її та, відвернувшись від мене, став там ритися. А я, заклавши руки за спину, погойдувалася з п’ят на носочки, роздивляючись стелю в коридорі. Тут би ремонт зробити, чи що… Такі негарні жовті плями.

— Найголовніше на місці, — з полегшенням промовив хлопець. — Дякую тобі велике!

Що??? Тобто в тебе, дурбило, вкрали щойно дев’ять тисяч гривень, а ти навіть оком не змигнув?!

— Та що ти! — махнула рукою, вдаючи сором’язливість. — Я ж нічого такого не зробила… Все на місці? Зазвичай злодіям потрібні гроші…

— А, — махнув рукою хлопець, — в гаманцеві були одні копійки. А телефон я завжди ношу в кишені. До речі…

Копійки? Дев’ять тисяч для нього — копійки? Та на ці гроші місяць можна жити! Я трималася з усіх сил, щоб не виказати свої емоції. Настільки була шокована словами Антона, що навіть не розчула, що він там далі сказав.

Може, він поки шукав сумку, десь ненароком головою вдарився й амнезію заробив? Тому й забув про дев’ять, бляха, тисяч.

— Лесь, то що? 

— Що? — всміхнулася. — Вибач, я, здається, забула вдома праску вимкнути, тому й задумалася… Тож?

— Можна тебе пригостити кавою після пар?

Оце зовсім інша справа.

— Авжеж, — я розпливлася у ще ширшій усмішці (Кирилечку мій, я вже йду за тобою!).

— Тоді зустрінемося, — помахавши мені рукою, хлопець швидко здимів, а я застрибала на радощах, адже не могла натішитися тим, що мій план таки спрацював.

Після останньої пари я попрощалася з дівчатами, закинула на плече рюкзак та щаслива пішла до передніх рядів, де на мене чекав Антон.

До кав’ярні йшли мовчки. Було схоже, що Антон не хотів говорити, а мені весь час кортіло запитати, скільки у нього вкрали грошей із гаманця, проте з усіх сил стримувалася, не бажаючи бути нав’язливою.

На підході до кав’ярні помітила «мого» рудого баристу й подумала, що варто чекати неприємностей. Цей хлопець інколи поводиться дуже непередбачувано, тож і до Антона міг поставитися вороже. Ще мені конфліктів не вистачало!

Михайло помітив нас із Крамарем ще до того, як ми ввійшли, та більше не зводив із нас очей. Під його пильним поглядом ми сіли за столик, хлопець тим часом сердито протирав барну стійку ганчіркою. В закладі, крім нас трьох, за іншим столом сиділо ще троє студентів, які мирно розмовляли. Музика, що зазвичай розважала відвідувачів, сьогодні чомусь не грала.

— Що ти будеш? — спитав мене Антон, взагалі не помічаючи Мишка, який уже пропалював потилицю мого нового друга сердитими зеленими очиськами.

— Я п’ю лате зазвичай, — промовила невпевнено, спостерігаючи за рудим.

— Гаразд.

Оскільки приміщення кав’ярні було доволі тісним, Мишко, авжеж, усе почув. Кинувши ганчірку, хлопець розвернувся й почав чаклувати біля кавової машини. У кожному його русі відчувався гнів. Ех, біді таки бути.

— Може, підемо в інший заклад? — з мольбою поглянула на Антона. 

— Але тут найкраща кава в радіусі трьох кілометрів. До того ж у мене запланована зустріч через годину. Тож або тут, або…

Ще раз зиркнула на баристу й зітхнула. Зрештою, яке йому діло до того, з ким я сюди приходжу та для чого? 

— Добре, залишимось тут.

— Щось не так? — поцікавився Антон, а потім озирнувся на прилавок, куди я занадто часто зиркала.