Розділ 6

Мені подобалося те, що Крамар послухався мене та побіг. І навіть руку мою відпустив аж за дверима їдальні, від чого стало трохи сумно. 

— Ти біжи праворуч, а я — ліворуч! — вигукнув хлопець та щодуху помчався довгим коридором в бік нашої кафедри. 

Фух! Пронесло.

Я швиденько забігла за ріг та зупинилася біля підвіконня. Озирнулася, чи нікого немає, і швидко витягла сумку Антона. Але просто віддати її було недостатньо!

— Вибач! Вибач! Вибач! — зі соромом бурмотіла, розстібаючи блискавку та хапаючи гаманець Антона, що лежав зверху. — Я чесно-чесно все поверну!

Відкривши гаманець, очі полізли на лоба. Нічого собі! Тисяча, дві, три, п’ять… Дев’ять. Дев’ять, чорт забирай, папірців тисячного номіналу! І це при тому він ходив у якомусь дранті! Ну, знаєш, ботане! Ти мене вкрай здивував!

Матінко, та мене за таке посадять! Але я не могла зізнатися, що забрала чортову сумку! Тільки не тоді, коли майже тримала Антона в своїх руках.

Пискнувши з відчаю, засунула готівку у потаємну кишеню свого рюкзака і глибоко вдихнула. Я все поверну, клянуся!

Натягнувши на обличчя радісну усмішку, побігла шукати Антона. Сумку для правдоподібності залишила розстібнутою. І копирсатися в його речах теж не стала. Вистачило й того, що гроші забрала (я все поверну!).

Новенький знайшовся неподалік авдиторії, де у нас мала проходити наступна пара.

— Ти знайшла її! — здається, це вперше за весь час обличчя хлопця виражало радість, а не гнів.

— Так, лежала на підвіконні. Блискавка була розстібнута, думаю, злодії могли щось украсти…

Антон швидко забрав у мене сумку, розчахнув її та, відвернувшись від мене, став там ритися. А я, заклавши руки за спину, розгойдувалася з п’ят на носочки, роздивляючись стелю в коридорі. Їм би ремонт зробити, чи що… Такі негарні жовті плями.

— Найголовніше на місці, — з полегшенням промовив хлопець. — Дякую тобі велике!

Що??? Тобто в тебе, дурбило, вкрали щойно дев’ять тисяч гривень, а ти навіть оком не змигнув?!!!

— Та що ти! — махнула рукою, вдаючи сором’язливість. — Я ж нічого такого не зробила… Все на місці? Зазвичай злодіям потрібні гроші…

— А, — махнув рукою хлопець, — в гаманцеві були одні копійки. А телефон я завжди ношу в кишені. До речі…

Копійки?!! Дев’ять тисяч для нього копійки?! Та на ці гроші місяць можна жити!!! Трималася з усіх сил, щоб не виказати свої емоції. Я настільки була шокована словами Антона, що навіть не розчула, що він там далі сказав.

Може, він поки сумку шукав, десь ненароком головою вдарився й амнезію заробив? Тому й забув про дев’ять, бляха, тисяч!

— Лесь, то що? 

— Що? — усміхнулася. — Вибач, я, здається, забула вдома праску вимкнути, тому й задумалася… Тож?...

— Можна тебе пригостити кавою після пар?

Оце зовсім інша справа!

— Авжеж! — я розпливлася у ще ширшій усмішці (Кирилечку мій, я вже йду за тобою!).

— Тоді зустрінемося, — помахавши мені рукою, хлопець швидко здимів, а я застрибала на радощах, адже не могла натішитися тим, що мій план таки спрацював.

Після останньої пари я попрощалася з дівчатами, закинула на плече рюкзак та щаслива пішла до передніх рядів, де на мене чекав Антон.

До кав’ярні йшли мовчки. Було схоже, що Антон не хотів говорити, а мені весь час кортіло запитати, скільки у нього вкрали грошей із гаманця, проте  з усіх сил стримувалася, не бажаючи бути нав’язливою.

Метрів за десять до дверей кав’ярні помітила “мого” рудого баристу. От халепа! Цей хлопець інколи поводився дуже непередбачувано, тож і до Антона він міг поставитися вороже. Ще мені конфліктів не вистачало!

Михайло помітив нас із Крамарем ще до того, як ми увійшли. І більше не зводив з нас очей. Під його пильним поглядом ми сіли за столик. Хлопець сердито протирав барну стійку ганчіркою. В закладі, крім нас трьох, за іншим столиком сиділо ще троє студентів, які мирно розмовляли. Музика, яка зазвичай розважала відвідувачів, сьогодні чомусь не грала.

— Що ти будеш? — спитав мене Антон, взагалі не помічаючи Мишка, який тим часом уже пропалював потилицю мого нового друга сердитими зеленими очиськами.

— Я… я п’ю лате зазвичай, — промовила невпевнено, спостерігаючи за рудим.

— Гаразд.

Оскільки приміщення кав’ярні було доволі тісним, то Мишко авжеж усе почув. Кинувши ганчірку, хлопець розвернувся та став чаклувати біля кавової машини. В кожному рухові хлопця відчувався гнів. Ех, біді таки бути… 

— Може, підемо в інший заклад? — з мольбою поглянула на Антона. 

— Але тут найкраща кава в радіусі трьох кілометрів. До того ж у мене запланована зустріч через годину. Тож або тут, або…

Ще раз зиркнула на баристу й зітхнула. Зрештою, яке йому діло, з ким я сюди приходжу та для чого? 

— Добре, тут.

— Щось не так? — поцікавився Антон, а потім озирнувся на прилавок, куди я занадто часто зиркала.