Розділ 5

Після вихідних я твердо вирішила, що не опускатиму рук. А все через те, що мені наснився Кирило. Ох, який же то був дивовижний сон! Ми гуляли набережною, цілувалися, сміялися. Варчин брат носив мене на руках, поки на задньому фоні грала ніжна романтична музика. Щоправда, кінець мені не дуже сподобався — якогось біса, коли мене закрутили і потім поставили на землю, замість Кирила опинився Антон, щоб йому добро було! 

Та я вирішила не зважати на це непорозуміння і мріяти про брата Варвари. А мріяти там було про що — темне кучеряве волосся, неймовірні блакитні очі, ніби послані з небес, білосніжна усмішка, від якої дівчата штабелями падають. А голос! Чорт забирай, який же у цього хлопця голос! Коли Кирило говорить, то в грудях стає так солодко, ніби медом хто намастив. Тож якщо… Тобто коли ми підемо з ним на побачення, це буде найприємніший та найсолодший момент у моєму житті. І в житті Кирила також. Сподіваюся.

Тож у випадку з Антоном я вирішила діяти радикально. Потайки украсти його жахливу потерту сумку, з якою він, схоже, не розлучався ще з сьомого класу, а потім повернути та сказати, що знайшла її засунутою між поруччям сходів, або ж десь біля смітників. А потім Антон буде сильно-сильно вдячний мені за знахідку і ми нарешті підемо за кавою, бо я її вимагатиму у новенького. 

Але виявилося, що непомітно вкрасти сумку хлопця не так уже й легко, як уявлялося в моїй голові. Антон, біс би його забрав, не відпускав свою коштовність з рук навіть тоді, коли просто сидів та писав лекцію. А після закінчення пари взагалі зібрався й швидко зник за дверима. Ну що за жук такий?

— Лесько, їсти йдеш? — запитала Діна, коли я задумливо дивилася в далечінь, намагаючись вигадати, як підступитися до клятого Антона. Ще й переслідувати себе заборонив, зараза!

— Іду, — важко зітхнула. — А Варвара куди вже зникла?

— В деканат пішла, просила чергу в їдальні зайняти.

— Ну ходім.

До їдальні ми ходили нечасто — якось більше просиджували перерви в буфеті. Але коли все ж таке щастя траплялося, то набивали животи так, що почувалися, ніби колобки. Цього разу також набрали усього-усього, ніби вирвалися з голодного краю.

— Не знаю, як ми все це з’їмо, — Діна захитала головою, дивлячись на стіл, повністю заставлений тарілками.

— Тааак, після такого банкету лише спати, а не на семінар йти.

— Нічого, якось подужаємо.

Щойно я зручно вмостилася та взяла в руки виделку, як помітила, що мене свердлять поглядом. Антон сидів навпроти через кілька столів і, як завжди, дивлячись з-під лоба (а скоро вже буде з-під чуба, якщо новенький не піде до перукарні), тримав у руці склянку з узваром. На столі стояла лише одна пуста тарілка. А поряд із хлопцем, на сусідньому стільці, лежав його скарб, потріпаний життям.

Я мусила вкрасти ту довбану сумку! Просто мусила!

— Дін, я зараз, — закинувши на плече свій ранець, підвелася й попрямувала до Антона. Хлопець важко зітхнув, зрозумівши, що я йду до нього. Незадоволено дивився, змушуючи почуватися незручно, аж поки я не підійшла до його столу — тоді відвів погляд.

— Привіт, — сіла поряд із Антоном. На краєчок стільця. Того самого стільця, де лежала така бажана для мене сумка. — Я просто хотіла перепросити. — Хлопець демонстративно відвернувся, і я цьому лише раділа. Обережно витягла його сумку з-за спини. Серце вилітало з грудей, наче переляканий голуб із під’їзду. — Мені справді дуже соромно за те, що я діставала тебе. — Голосно говорила, тим часом повільно запихаючи сумку в ранець. Добре, що в їдальні було доволі шумно — цокало столове приладдя об тарілки, шуміла витяжка, за сусіднім столиком реготали студенти, здається, із нашого факультету. — Більше не буду. Чесно. Вибач. Хочеш, пригощу тебе чимось замість вибачень? 

Антон мовчав, ніби води у рот набрав. І все ще демонстративно ігнорував — відвернувшись, дивився в бік виходу.

— Гаразд, тоді не набридатиму тобі більше. Вибач.

Швиденько застібнувши блискавку рюкзака, накинула його на плече і неквапливо пішла назад, до нашого столика. Якраз і Варварка підійшла та вмостилася на моє місце. 

— Ну що, як справи з нашим ботаном?

— Чудово все, — загадково всміхнувшись, взялася нарешті за свій обід — їсти хотілося страшенно. — А як там Кирило?

— Кирило як Кирило — живе і мозок мені виїдає. Ні дня не можемо прожити без скандалу. Хочеться, аби він уже десь звалив від нас. Єдиний плюс від перебування з ним на одній території — він щодня щось готує для сім’ї.

Я замріяно-закохано зітхнула. Ну хіба ж він не ідеал? Оце життя у нас з ним буде — дивовиж…

— Гей, Франко, — перервав мої мрії голос Крамаря. Знервовано всміхнувшись, повільно обернулася до хлопця. Антон постійно мав насуплений вигляд, але цього разу у нього між брів з’явилася настільки глибока складка, що там можна було сховати якийсь невеликий предмет. Ой-йой. Ой. Схоже, новенький допетрав, хто потягнув його сумку. Ой-ой. Ойо-йой. Ой.

— Щось трапилося? — промовила найнаївнішим голосом, яким лише змогла.

Та мікросекунда, поки Антон мовчав, здалася мені найважчою за все життя — подумки я вже обирала собі місце на цвинтарі. Якомога далі від інших померлих, але в затінку, бо не люблю спеку.