Розділ 4

Хандра моя тривала недовго — рівно до того моменту, коли я згадала, яка винагорода чекає мене після перемоги в парі. А що як Кирило справді стане для мене справжнім коханням? Втерши уявні соплі, натягла на обличчя посмішку аж до вух і почвалала на пару. Цей ботан нікуди від мене не подінеться!

— Як успіхи з наших Антончиком? — поцікавилася Варя хитренько, щойно я сіла біля дівчат.

— Супер! Є контакт! 

Ну не говорити ж їй, що в мене кепські справи!

Хвала небесам, далі прийшов викладач і почав заняття, тож від дурних запитань я відкрутилася. А після закінчення пари швиденько зібрала речі й погналася за Антоном, який найпершим вибіг із авдиторії. Хіба він не повинен залишатися якнайдовше й задовбувати  викладача нудними запитаннями?

Я збігла за ним сходами з п’ятого поверху на перший, долетіла до центрального виходу з університету і потім мені спала на думку геніальна ідея — а що як прослідкувати за ним? Розвідати, куди цей хлопець так поспішає. Дізнатися, чим він взагалі живе.

Тож не довго думаючи, я трохи сповільнилася і стала роздивлятися спину та потилицю новенького. А ще згадувати, чи спілкувався він хоча б із кимось з нашої групи. Але жодної ситуації не спадало на думку. Жодної, крім того випадку з Гремліном. Щось тут було не те, але я одразу ж відкинула цю думку — мало що за людина цей Антон. Можливо, в нього дитинство було важким і він тепер не може з людьми зближуватися. Або взагалі їх ненавидить. Щоправда, це й для мене — жирний мінус.

Хлопець йшов вулицею вниз хвилин десять. Не озирався. Двічі поглядав на наручний годинник, з чого я зробила висновок, що він поспішав на зустріч. 

Тільки б не дівчина! Тоді я принципово змушена буду відмовитися від парі! Ніколи в житті не буду з людиною, у якої є друга половинка! Навіть не навсправжки!

За кілька хвилин Антон зупинився біля невеликого кіоску й щось там купив. Ох, як же мені кортіло дізнатися, що хлопець запхав собі до кишені тих жахливих штанів. Та я стрималася і пройшла повз кіоск, роздивляючись вітрину — журнали, газети, сувеніри і наліпки. Невже таке ще хтось купує взагалі? І що ж все-таки придбав собі Антон? 

Мабуть, це залишиться для мене таємницею. Похитавши головою, поглянула вперед і зрозуміла, що загубила новенького.

— Трясця твоїй матері!

Голосно застогнавши, додала ходу, вишукуючи клятого Антона скрізь. Але він ніби крізь землю провалився! Пройшовши до перехрестя, глянула праворуч, ліворуч, проте і там його не знайшла. Схоже, що я таки примудрилася загубити новенького…

— Когось шукаєш? — пролунало над самим вухом. З переляку я повернулася й хотіла відскочити, однак Антон встиг вхопити мене за зап’ясток. І міцно так вхопити. А ще дивився з-під лоба, ніби намагався вбити сірими очима. У мене знову через цього хлопця мороз поза шкірою пішов.

— Ти чого? — перелякано запитала, намагаючись вивільнити руку, проте Антон і не збирався мене відпускати. Тільки ще більше лякав, до чортиків.

— Чого тобі від мене треба? — хлопець вхопив ще й другу мою руку та насунувся, ніби гроза. 

Чесно, я була за крок від того, аби розповісти йому правду. А що? Раптом він погодиться вдати, ніби закохався у мене. 

— Відповідай, чому стежила за мною? — пекучий, проникливий погляд заглядав значно глибше, ніж просто в очі. Здавалося, так глибоко у власну душу навіть я не могла зазирнути!

— Я просто… — пробубоніла, гублячись від страху. — Просто… мені так шкода, що… Ти весь час сам… Я думала, що було б класно, якби в тебе… з’явився друг в нашому університеті.

Щойно я це промовила, хватка на моїх руках одразу ж послабилася.

— Мені не потрібні друзі, Франко, — попри більш приязний вираз обличчя, голос Антона все ще залишався колючим, — затям це і ніколи більше не ходи за мною! Зрозуміла?

— Зрозуміла, — розгублено кивнула, продовжуючи дивитись на хлопця. Побачення з Кирилом сумно “махало рукою”, прощаючись зі мною назавжди.

Лише тоді Антон відпустив мене та пішов собі геть. Ображено глянула йому в спину, показала язика й почвалала в протилежний бік, сердито склавши руки на грудях.

***

Кожне моє повернення додому супроводжується фірмовою бабусиною критикою та доріканнями, що я щось не те зробила. Я настільки уже звикла до її незадоволеного бурчання, що просто не звертаю уваги та мовчки йду у своїх справах. Але цього дня бабуся перевершила саму себе.

— Нащо волосся своє жахливе розпустила? Ніби фіндюрка якась.

Закотивши очі, затуливши вуха, пройшла повз стареньку на кухню та замкнула за собою двері. Навіть думати не хотілося, що означає оте “фіндюрка”, але знаючи бабусю, нічого хорошого.

І нормальне у мене волосся — каштановий природний колір, гладеньке, рівненьке, навіть не потрібно його вкладати, щоб мало нормальний вигляд. 

Чому ж бабуся у мене така злюща, спитаєте ви? Відповідь проста — вона незадоволена своїм життя, от і сіє свою отруту скрізь.

Та це нічого, ще трохи і я зможу з’їхати на орендовану квартиру, а там і маму із собою заберу. А бабуся нехай далі захлинається своїм негативом.

Пообідавши, швидко перебігла у нашу з мамою кімнату та взялася за роботу, яку нещодавно вдалося знайти — редагування книжок для видавництва. Так і просиділа за комп’ютером до пізнього вечора, ігноруючи бабусю, яка весь час безцеремонно вривалася до кімнати та називала мене лінивицею. А там повернулася мама і життя стало значно яскравішим та приємнішим. Мені так хотілося розповісти їй, що я тепер теж працюю та ми зможемо жити окремо. Хотілося поділитися цією радістю, однак я збиралася зробити мамі сюрприз на день народження — рівно через місяць.