Розділ 4

Хандра моя тривала недовго — рівно до того моменту, коли згадала, яка винагорода чекає мене після перемоги в парі. А що як саме Кирило стане для мене тим справжнім коханням? Втерши уявні соплі, натягла на обличчя посмішку аж до вух і почвалала на пару. Цей ботан нікуди від мене не дінеться!

— Як успіхи з нашим Антончиком? — поцікавилася Варя хитренько, щойно я сіла біля дівчат.

— Супер! Є контакт! 

Ну не говорити ж їй, що в мене кепські справи.

Хвала небесам, далі прийшов викладач і почав заняття, тож дурних запитань вдалося уникнути. Після закінчення пари швиденько зібрала речі й погналася за Антоном, який найпершим покинув аудиторію, хоча зазвичай задовбував лектора дурними запитаннями.

Я збігла за ним сходами з п’ятого поверху на перший, долетіла до центрального виходу з університету, а потім мені спала на думку геніальна ідея: можливо, варто прослідкувати за ним? Дізнатися, куди цей хлопець так поспішає і як узагалі живе.

Тож, не довго думаючи й не випускаючи з поля зору новенького, я трохи сповільнилася. Почала згадувати, чи спілкується він із кимось з нашої групи. Але не згадала нікого, крім Гремліна, з яким учора виник конфлікт. Дивно все це якось, хоча звідки мені знати, що за людина цей Антон. Можливо, в нього було важке дитинство, і тепер старі травми заважають зближуватися з людьми. Або взагалі змушують їх ненавидіти. Щоправда, це й мені грає не на руку.

Хлопець ішов вулицею вниз хвилин десять. Не озирався. Двічі поглядав на наручний годинник, тому я зробила висновок, що він поспішав на зустріч. Тільки б не до дівчини! Тоді я принципово змушена буду відмовитися від парі. Ніколи в житті не стану зустрічатися з людиною, в якої вже є друга половинка. Навіть ненавсправжки.

Через кілька хвилин Антон зупинився біля невеликого кіоску і щось там купив. Ох, як же мені кортіло дізнатися, що хлопець запхав собі до кишені тих жахливих штанів. Та я стрималася і пройшла повз той магазинчик, лише побіжно оглянувши вітрину — журнали, газети, сувеніри й наліпки. Невже таке досі хтось купує? І що ж усе-таки придбав собі Антон? Мабуть, це залишиться для мене таємницею.

 Похитавши головою, поглянула вперед і зрозуміла, що загубила новенького.

— Трясця твоїй матері!

Голосно застогнавши, додала ходу, вишукуючи поглядом клятого Антона. Однак він мов крізь землю провалився. Пройшовши до перехрестя, глянула праворуч, ліворуч, проте й там його не знайшла. Схоже, я таки примудрилася загубити новенького…

— Когось шукаєш? — пролунало над самим вухом. 

З переляку я різко повернулася й хотіла відскочити, однак Антон устиг вхопити мене за зап’ясток. І міцно так вхопити. Дивився з-під лоба, неначе намагався вбити сірими очима. У мене знову через цього хлопця мороз пішов поза шкірою.

— Ти чого? — перелякано запитала, спробувавши вивільнити руку, проте Антон і не збирався мене відпускати, чим іще більше наганяв страху.

— Чого тобі від мене треба? — хлопець ухопив ще й другу мою руку, а тоді нависнув наді мною, як гроза. 

У голові промайнула зрадлива думка розказати йому всю правду. А що? Раптом він погодиться вдати до нестями закоханого в мене. 

— Відповідай, чому стежила за мною? — пекучий, проникливий погляд заглядав значно глибше, ніж просто в очі. Здавалося, так глибоко у власну душу навіть я не могла зазирнути.

— Я просто… — пробубоніла, гублячись від тривоги. — Просто мені так шкода, що… ти весь час сам. Я думала, було б класно, якби в тебе… з’явився друг у нашому університеті.

Щойно я це промовила, хватка на моїх руках одразу ж послабилася.

— Мені не потрібні друзі, Франко, — попри більш приязний вираз обличчя, голос Антона все ще залишався колючим, — затям це і ніколи більше не ходи за мною! Зрозуміла?

— Зрозуміла, — розгублено кивнула, продовжуючи дивитись на хлопця. Побачення з Кирилом сумно «махало рукою», прощаючись зі мною назавжди.

Лише тоді Антон відпустив мене й пішов собі геть. Ображено глянула йому в спину, показала язика й почвалала в протилежний бік, сердито склавши руки на грудях.

***

Кожне моє повернення додому супроводжується фірмовою бабусиною критикою та доріканнями, що я щось не те зробила. Я настільки вже звикла до її незадоволеного бурчання, що просто не звертаю на це уваги та мовчки йду у своїх справах. Але цього дня бабуся перевершила саму себе.

— Нащо волосся своє жахливе розпустила? Наче фіндюрка якась.

Закотивши очі й затуливши вуха, пройшла повз стареньку на кухню та замкнула за собою двері. Навіть думати не хотілося, що означає оте «фіндюрка», але, знаючи бабусю, мабуть, нічого хорошого.

І нормальне в мене волосся — каштановий природний колір, гладеньке, рівненьке, навіть не потрібно вкладати, щоб мало нормальний вигляд.

Чому ж бабуся в мене така злюща, спитаєте ви? Відповідь проста: вона не задоволена своїм життям, от і сіє свою отруту скрізь. Та це нічого: ще трохи — і я зможу з’їхати на орендовану квартиру, а там і маму заберу з собою. А бабуся нехай далі захлинається своїм негативом.

Пообідавши, швидко перебігла в нашу з мамою кімнату та взялася за роботу, яку нещодавно вдалося знайти: редагування книжок для видавництва. Так і просиділа за комп’ютером до пізнього вечора, ігноруючи стареньку та її постійні безцеремонні візити до моєї кімнати. Згодом повернулася мама — і життя стало значно простішим та приємнішим. Мені так хотілося розповісти їй про свій новий заробіток, про збереження, які відкладаю вже понад рік, і про плани на окреме житло; так хотілося поділитися цією радістю, однак я збиралася зробити сюрприз жінці на день народження — рівно через місяць.