Розділ 3

Наступного дня навмисне прийшла в універ раніше, нехтуючи сніданком і сном, щоби знову спробувати поговорити з Антоном. І не даремно. Випадково помітила бузкову сорочку новенького, яка виглядала з-за куща туї, що ріс біля головного корпусу.

— Антоне, — гукнула, підійшовши ближче. — Це ти?

З-за куща долинуло важке зітхання. 

От же ж! Ховається, як кіт із салом.

— Я.

— Що ти там робиш? 

— Ховаюся від тебе.

Здається, мій план зі зваблення закінчиться, навіть не розпочавшись. А це мені не підходить. Отже, потрібно якось змінювати підхід.

— Я не кусаюся, виходь.

Визирнувши з-за туї, Антон оглянув мене з голови до ніг. Сьогодні він не був настільки розсердженим, як учора, — і це дуже тішило.

— Каву будеш? — запропонувала хлопцеві, махнувши в бік кав’ярні.

— Уже, — Крамар, нарешті, виліз на доріжку й показав паперянку, яку тримав у руці.

Та хіба це могло мене засмутити?

— А яку ти каву любиш? — висмикнула з рук його порцію кофеїну та безцеремонно сьорбнула. — Ай! Гаряча.

Кутики хлопцевих губ смикнулися та негайно ж опустилися, але вираз його обличчя видавав з головою: Крамарю стало смішно. Що ж, один – нуль на мою користь.

— Це американо, — він забрав у мене свою каву, — і миттєва карма. Чула про таку?

— Так, краєм вуха, — вдала із себе серйозну пані, — але хотілося б більше деталей.

— Не дуркуй, все ти знаєш. 

Антон несподівано стукнув мене по носі й пішов до входу в універ, а я так і залишилася розгублено стояти.

— Знову втік, — зітхнула, дивлячись, як за хлопцем зачиняються двері. Не вигадавши нічого кращого, пішла до кав’ярні.

Сьогодні на зміні готував каву бариста Мишко. З плюсів — у нього найсмачніше лате на районі. Мінус — цей рудий парубок увесь час підбиває до мене клинці. Тому щойно я переступила поріг закладу, хлопець розплився в широченній усмішці.

— Найкращій дівчині університету кава без черги! — прокричав він, змусивши мене почервоніти.

Відвідувачі, що стояли в довжелезній черзі, важко зітхнули й усі повернулися в мій бік. Дехто дивився так злісно, що довелося соромливо опустити погляд.

— Я зачекаю, — пробурчала, втупившись поглядом у телефон. 

Але, схоже, Михайло таки вирішив остаточно мене добити: за дві хвилини я почула своє ім’я.

— Лесю, йди забирай своє лате! 

Скрипнувши зубами, оминула студентів, що дивилися на мене вовком, і зупинилася перед барною стійкою. Злісно глянула на Мишка, та йому було хоч би що: так і продовжував шкіритися на всі тридцять два.

Цього хлопчину й справді можна назвати симпатичним — високий, статний, з мідно-рудою чуприною, яскраво-зеленими очима та круглим обличчям, укритим веснянками. А ще він завжди добрий і привітний. Проте серце моє поряд з ним мовчить.

— Я пригощаю, — підморгнув хлопець.

— Дякую, — натягнуто всміхнулася, поклавши на стійку гроші. Схопила каву та швидко розвернулася, сподіваючись, що він не запитає про…

— Сходимо на побачення?! 

Дідько! І чому тільки такий упертий?!

— Можливо, після випуску.

— Гей, я стану дідом за чотири роки!

Зупинившись перед дверима, обернулася та стенула плечем.

— Що ж, значить, не судилося.

Далі довелося тікати, адже бариста не збирався миритися зі своєю долею: продовжував щось вигукувати, але я цього вже не чула. От упертюх!

Крокуючи пішохідним переходом до університету, повернулася до продумування подальшого плану дій, адже парі ніхто не скасував. Насамперед збиралася дізнатися, чи є в нас з Антоном якісь спільні інтереси й захоплення — таке завше зближує. Але, навіть якщо й немає, завжди можна збрехати.

— Лесю! — пролунало несподіване збоку.

Я злякано підскочила та вхопилась за серце.

Поряд зі мною, ніби з-під землі, виріс колишній. Закотивши очі, просто пішла собі далі. Цей індивід уже давно не викликає в мене нічого, крім роздратування. І коли він нарешті припинить ходити в універ? Випустився ще рік тому, але досі сюди навідується, наче навмисне хоче позлити мене.

— Лесю, постривай! — знову наздогнав і схопив за руку, яку я миттю вивільнила.

— Що трапилося цього разу? — сердито запитала, схиливши голову набік і пильно вдивившись у брехливу пику. 

— Мені потрібна порада. У Ксенії скоро день народження, а я не можу обрати подарунок.

Від обурення мало не задихнулася. Так і захотілося вилити падлюці каву на голову, щоб отримав по заслузі. Проте я дуже потребувала цієї порції кофеїну, саме тому глибоко вдихнула, щоб стримати злість, і заплющила очі, аби не бачити цього негідника.

— Юро, просто йди звідси, — втомлено попросила. — Іди й ніколи не повертайся. Ти розбив мене, просто знищив. А тепер просиш про те, щоб я допомогла тобі обрати подарунок твоїй дівчині…