Розділ 3

Наступного дня навмисне прийшла в універ раніше, нехтуючи сніданком та сном, щоб знову спробувати поговорити з Антоном. І не даремно! Випадково помітила бузкову сорочку новенького, яка виглядала з-за куща туї, що ріс біля головного корпусу.

— Антон, — гукнула, підійшовши ближче. — Це ти?

З-за куща почулося важче зітхання. 

От же ж! Ховається, як кіт із салом.

— Я.

— Що ти там робиш? 

— Ховаюся від тебе.

Здається, мій план зі зваблення скоро закінчиться навіть не розпочавшись. А це мені не підходить. Що ж, потрібно якось змінювати підхід.

— Я не кусаюсь, виходь.

Визирнувши з-за туї, Антон оглянув мене з голови до ніг. Сьогодні він не був настільки розсердженим і це мене тішило. Можливо, просто у нього вчора був не зовсім вдалий день.

— Каву будеш? — запропонувала хлопцеві, махнувши у бік кав’ярні.

— Уже, — Крамар виліз нарешті на доріжку та показав паперянку, яку тримав у руках.

Та хіба це могло мене засмутити?

— А яку ти каву любиш? — висмикнула з рук його порцію кофеїну та безцеремонно сьорбнула. — Ай! Гаряча!

Кутики хлопцевих губ смикнулися й тут же опустилися, але вираз обличчя Крамаря видавав з головою — йому було смішно. Що ж, один-нуль  на мою користь.

— Це американо, — він забрав у мене свою каву, — і миттєва карма. Чула про таку?

— Так, краєм вуха, — вдала із себе серйозну пані, — але хотілося б більше деталей.

— Не дуркуй, все ти знаєш. 

Антон несподівано стукнув мене по носі й пішов до входу в універ, а я так і залишилася стояти розгубленою.

— Знову втік, — зітхнула, дивлячись, як за хлопцем зачиняються двері. Не вигадавши нічого кращого, пішла до кав’ярні.

Сьогодні на зміні готував каву бариста Мишко. З плюсів — у нього найсмачніше лате на районі. Мінус — цей рудий парубок весь час підбиває до мене клинці. Тож щойно я переступила поріг закладу, хлопець розплився в широченній усмішці.

— Найкращій дівчині університету кава без черги! — прокричав він, змушуючи мене почервоніти. Десяток відвідувачів, що стояли в довжелезній черзі, важко зітхнули та усі повернулися до мене. І дехто дивився так злісно, що довелося соромливо опустити погляд.

— Я зачекаю, — пробурчала, увіткнувшись поглядом у телефон. 

Але, схоже, Михайло таки вирішив остаточно мене добити — за дві хвилини я почула своє ім’я.

— Лесю, йди забирай своє лате! 

Скрипнувши зубами, оминула студентів, що дивилися на мене вовком та зупинилася перед барною стійкою. Злісно глянула на Мишка, намагаючись убити поглядом. Та хлопцеві хоч би що — так і продовжував шкіритися на усі тридцять два. 

Він справді симпатичний — високий, статний, з мідно-рудою чуприною, яскраво-зеленими очима та круглим обличчям, вкритим веснянками. А ще він завжди добрий та привітний.

— Я пригощаю, — підморгнув хлопець.

Проте серце моє мовчить, коли я поряд із ним.

— Дякую, — натягнуто всміхнулася, кладучи на стійку гроші. Схопивши каву, швидко розвернулася, сподіваючись, що він не запитає про…

— Сходимо на побачення?! 

Дідько! І чому він такий впертий?!

— Можливо, після випуску.

— Гей, я стану дідом за чотири роки!

Зупинившись перед дверима, обернулася та стенула плечем.

— Що ж, значить, не судилося.

Далі довелося тікати, адже бариста не збирався миритися з долею — продовжував щось вигукувати. От впертюх!

Крокуючи через дорогу до університету, повернулася до продумування подальшого плану дій, адже парі ніхто не скасовував. Потрібно знайти якісь спільні інтереси та захоплення у нас із Антоном. Або ще краще — дізнатися про хобі хлопця й сказати, що вони й мої улюблені! Таке завше зближує!

— Леся! — несподівано пролунало збоку, що я навіть підскочила та вхопилась за серце.

Поряд зі мною, ніби з-під землі, виріс колишній. Закотивши очі, просто пішла собі далі — цей хлопець мене неймовірно дратував. І коли він нарешті припинить ходити в універ, якщо випустився з нього ще рік тому? Таке враження, ніби навмисне сюди приходить, аби мене подратувати.

— Лесю, постривай! — знову наздогнав та навіть схопив за руку, яку я тут же вирвала.

— Що трапилося цього разу?! — сердито запитала, схиливши голову на бік та пильно дивлячись у його брехливу пику. 

— Мені потрібна порада. У Ксенії скоро день народження, а я не можу обрати подарунок.

Від обурення я мало не задихнулася. Так і хотілося вилити падлюці каву межи очі, аби отримав по заслузі. Проте я дуже потребувала цієї порції кофеїну. Саме тому глибоко вдихнула, щоб стримати злість, і заплющила очі, щоб не бачити цього негідника.

— Юро, просто йди звідси, — втомлено попросила. — Іди та ніколи не повертайся. Ти розбив мене, просто знищив. А тепер просиш про те, щоб я допомогла тобі обрати подарунок твоїй дівчині…