Розділ 2

Я простояла під університетом майже сорок хвилин, очікуючи там Антона, а його все не було. Страшенно хотілося їсти, адже зранку перехопила лише одну нещасну канапку. Волосся, яке розпустила після пар, кусало шию, а ноги напарило від спеки. Ніби й не вересень стояв надворі, а початок літа. 

І де носило того клятого Крамаря? Невже тихенько прослизнув повз дівчат, які чатували його тут, поки я чепурилася? Та навряд, вони б нізащо його не пропустили. 

Через двадцять хвилин Антон нарешті вийшов з дверей, щосили штовхаючи їх. Я одразу ж оживилася та перейшла в режим “зваблення”. Налаштувала себе так, ніби народилася задля цієї місії. Ось і настав мій зірковий час! 

— Антон! — гукнула хлопця та щаслива побігла йому назустріч. Проте одногрупник навіть не глянув на мене — просто пер вперед, наче танк. Ледве встигла його перехопити. — Антон!

Перегородивши йому дорогу, ніби ненароком смикнула свою майку вниз, збільшуючи декольте. Та хлопець, зараза, дивився мені прямо в очі! Йой! Аж недобре стало від того кусючого погляду, насуплених брів та губ, стиснутих в тонку лінію.

— Що треба? — буркнув незадоволено. І лише коли його вуста заворушилися, я помітила, що на них червоніла свіжа рана й навіть виступила кров. Усмішка сповзла з мого лиця.

— Це Іван тебе? — ступила крок вперед, щиро співчуваючи. Навіть руку простягнула до обличчя новенького, але холодний погляд темно-сірих очей змусив зупинитися. 

Антон швидко злизнув кров з нижньої губи та ще дужче насупився.

— Яке тобі діло до мене? — процідив крізь зуби він. Від колючого голосу мороз поза шкірою пішов. 

Ні, це однозначно буде набагато складніше, ніж я думала. Але я точно знаю, що хочу цього. Зрештою, колись я впоралася б з цим завданням за десять хвилин. Ймовірно, просто розгубила навички, от і все. Тепер може знадобитися трохи більше часу. 

Замість того, щоб відповісти, просто роздивлялася хлопця — це вперше ми знаходилися на відстані витягнутої руки одне до одного. Антон був доволі високим — майже на голову вищим від мене. Мав широкі плечі, гарну шию і симпатичне обличчя. Замінити б ще окуляри на лінзи, підстригти русяве волосся, яке вже скоро почне лізти в очі, зняти брекети. Ну і приправити все теплим виразом обличчя, бо якщо цей колючий погляд буде в нього щоразу, коли я стоятиму навпроти, доведеться переходити до радикальних методів та брати хлопця силою. Жартую авжеж, я категорично проти насилля.

Коли Антон нетерпляче звів брови на чоло, зрозуміла, що варто хоча б щось сказати, поки хлопець не чкурнув.

— Чим я можу тобі допомогти? — мені справді хотілося хоча б якось загладити конфлікт між ним і нашим головним розбишакою та любителем махати кулаками — Іваном.

Закотивши очі, Антон просто пройшов повз. Та так швидко, що коли я за мить опам’яталася та розвернулася, він уже був за десять метрів від мене.

— Постривай! — спробувала його наздогнати, втім, ноги Крамаря виявилися набагато спритнішими — Антон нісся до пішохідного переходу. — Стій! Я хотіла сказати тобі дещо важливе! Та почекай же мене!

Хлопець швидко оглянув дорогу й майже побіг через перехід. 

— Антон!!! — кинулася за ним, але зненацька на всю вулицю роздався автомобільний сигнал, а за ним — скажений вереск гальм, які змусили мене завмерти посеред дороги. 

Чорна “беха”, яка загальмувала переді мною, цілком могла збити мене, якби я вчасно не зупинилася. Від шоку не могла навіть поворухнутися, лише стояла та дивилася на авто, слухаючи як десь у п’ятах б’ється бідолашне серце. Раптом вікно опустилося й з машини висунулася лиса голова дуже злого чоловіка. 

— І куди так спішиш?! Жити набридло?! — від докірливого погляду стало недобре. Я, дідько, справді щойно могла загинути.

— Я за хлопцем бігла, — ледь чутно пропищала, зсутуливши плечі.

Чоловік покрутив пальцем біля виска, востаннє блиснув злим поглядом, і автівка миттю рвонула вперед.

— Сам дурень, — буркнула йому вслід та пішла далі, щоб нарешті забратися з дороги. Та коли я нарешті дісталася тротуару на протилежній стороні та роззирнулася, Антон вже пропав, як Сірко на ярмарку…

Розчаровано зітхнувши, попленталася до автобусної зупинки. Добре, хоч дівчата розійшлися та не бачили цієї ганьби. Якось я не очікувала такої “шаленої” віддачі від Антона. Здавалося, що він буде соромитися, червоніти та ховати погляд, а натомість розсердився та втік, навіть нічого не пояснивши. Можливо, йому настільки допік Цимбалюк, що Антон не був налаштований на спілкування. Ох і вдалий я вибрала час для того, щоб зблизитися з новеньким! Але відступати я точно не збираюся — зрештою, у мене є ще майже тридцять днів для того, щоб підкорити нашого ботана.

Повертаючись додому, зустріла біля під’їзду Віталіну. Ще здалеку побачила її розгніваний вираз обличчя — після того, як я уклала парі, вона ще жодного слова мені не сказала. А тепер, здається, мене чекало щось “грандіозне”. І воно, якщо чесно, дещо лякало. Я не хотіла втратити подругу, з якою ми дружили мало не з пелюшок, але й не збиралася відмовлятися від парі — побачення з Кирилом на дорозі не валялося.

— Якщо ти прийшла мене наводити на праведний шлях, то я цього не робитиму! — вирішила “напасти” першою. — Мені потрібен Варчин брат.