Розділ 1

— Ви тільки погляньте у що Антоніо сьогодні вбрався! — почувши тихий глузливий писк своєї подруги Варвари, кинула погляд на передні ряди, щоб віднайти нашого новенького. Хлопець стояв над нашим одногрупником Цимбалюком Іваном, що працював вишибалою у популярному клубі. Іван, якого чомусь всі називали Гремліном, мав широкі плечі, які могли б закрити мене та моїх трьох подруг, зріст аж до стелі й переконливо-загрозливий погляд.

— Ой, ой, — з тривогою промовила Віталіна, що сиділа збоку. — Хоч би Іванко не побив Антона. Мені його так шкода…

Часом і я відчувала жалість до новенького, особливо, коли хлопця поливали брудом поза очі. Втім, я не могла зізнатися про свої почуття вголос — не вистачало духу.

— Ой, та припини Вітко, — скривившись, промовила Варя й сіла попереду нас, поруч із Діною, іще однієї нашою подругою. — Якби він захотів, то був би нормальним, як усі! Хто його змушує одягатися в дідусеві штани на три розміри більші? І ця сорочка… — на обличчі Варвари з'явилась огида. — Це ж суцільний несмак! Блідий жовтий, ніби… — здавалося, подруга от-от виблює під стіл. —  Ніби… ніби колір смерті! У цього непотребу ніколи не буде дівчини, якщо він продовжить отак одягатися. А ще ніколи не зміниться, так і помре одиноким ботаном у вісімдесят! Звичайне біосміття! 

У мене були змішані відчуття — з одного боку погоджувалася з Варею, адже цей лук справді був жалюгідним, з іншого — десь в глибині моєї чорної душі пробивалася назовні совість — негарно це, обговорювати інших за їхніми спинами, та ще й такими словами.

Гордо задерши підборіддя, Варвара відкрила люстерко й стала поправляти макіяж, задоволено при цьому усміхаючись.  

— Ауч! — насупилася Діна так, ніби їй було боляче. — Цього разу ти перевершила саму себе!

— Ти занадто жорстока, Варю, — обурено звернулася Віта до нашої спільної подруги. 

Власне, вони ще з першого дня знайомства недолюблювали одна одну, однак відкрито про свою неприязнь жодна з них не говорила вголос. А мені часом хотілося розірватися надвоє, бо з Віталіною Ущапівською ми дружили ще зі школи, а от Варя Кривонос стала моєю подругою лише три роки тому, коли доля звела нас у сьомій групі філологічного факультету. Ми дуже здружилися і я не готова була втратити таку класну подругу.

— Це реальність, Віто. Його реальність! 

Дівчата злісно витріщилися одна на одну. Вочевидь, кожна намагалася вбити суперницю поглядом. А я тим часом спостерігала за Антоном, який, здається, таки роздраконив Гремліна. Іван підвівся, розправив плечі, стаючи на дві голови вищим за новенького.

— Ой-ой, — тепер уже й Діна розхвилювалася, помітивши, що Антон зараз отримає на горіхи. — Тільки б клепки не відбив. Нам одного дубоголового в групі вистачає.

— Знаєш, Варю, — Віта все ще боролася поглядом з Ущапівською, — якби у мене не було хлопця, я б із задоволенням показала тобі, що він може мати дівчину. 

Варя зареготала, пропускаючи напружену сцену біля передніх рядів, де Антон уважно слухав Івана, дивлячись на одногрупника знизу вгору. При тому, що й сам був доволі високим. Але наш Гремлін… Він просто якийсь Ґодзілла.

— Якби, якби… Завжди тобі щось заважає, — Варварин зневажливий тон вкрай розлютив Віту. Схоже, їй дуже хотілося захистити цього бідолашного хлопця. 

І мені теж. Справді. Але натомість я збиралася сказати зовсім інше. 

— Дівчатка, а ви бачили, яка у мене гарна каблучка? — вирішила втрутитися Діна, виставивши перед нами свою руку. Власне, каблучка була дуже й дуже старою, сімейною реліквією, яка належала прапрабабусі дівчини, і всі про це чудово знали, однак вона хотіла хоч якось відволікти подруг. 

Щоправда, нічого не вийшло.

— Не розумію, чому ти вічно така зверхня, Варю, — процідила крізь зуби Віталіна. — Вважаєш себе кращою за інших?

Зиркаючи по черзі то на подруг, то на хлопців, передчувала бурю. Напруга, що повисла в повітрі, от-от мала затріщати. 

Варвара захряснула люстерко й кинула його в сумочку, відтак пихато посміхнулася Віталіні на всі тридцять два. Тим часом Гремлін зняв Антонові окуляри й поклав їх на стіл. 

— Закладаюся, що зможу закохати його в себе за місяць, — несподівано для самої себе випалила, аби дівчата не почали гризтися. Я б не пережила того, що потрібно обрати дружбу з однією з них. Бовкнула, а потім роззирнулася, аби впевнитися, що мене ніхто не почув. Однак поряд з нами нікого не було, адже більшість одногрупників ще не повернулися з перерви.

— Що? — перепитала Віта ошелешено.

Мабуть, в неї очі вилетіли з орбіт через мою пропозицію, але я не мала часу перевіряти. Погляд мій прикувався до хлопців. Іван, схилившись над новеньким, щось говорив йому прямо в обличчя. Мабуть, бідолашний Антон відчував бризки слини свого майбутнього кривдника. Ну й гидота! Але чому новенький мовчав? Чому хоча б не відступив? Лише терпів цього недотепу. 

Антон був таким… таким закомплексованим ботаном. І все ще продовжував слухати Івана, хоча міг просто піти й сісти в наступному ряду. І чого такий впертий? Чого йому необхідно сидіти саме на цьому місці? Дурень та й годі! 

— Гей, Франко? — нетерпляче штурхнула мене  Віта. — Що за нісенітницю ти щойно бовкнула?

Повільно перевела погляд на свою найкращу подругу, яка перебувала в тихому шоці. Затим глянула на Діну — дівчина також чекала, що я скажу, нетерпляче накручуючи на палець локон світлого волосся. І лише потім зустрілася поглядами з Варварою, в якої на обличчі було написано: “Оце так, Лесю! Я обома руками за будь-яку авантюру!”