Розділ 1

— Ви тільки погляньте в що Антоніо сьогодні вбрався! — почувши тихий глузливий писк своєї подруги Варвари, перевела погляд на передні ряди в пошуках новенького. Хлопець стояв поруч із нашим одногрупником Іваном, вони напружено розмовляли.

— Ой-ой, — з тривогою промовила Віталіна, що сиділа збоку від мене. — Хоч би Іванко не побив Антона. Мені його так шкода…

Деколи і я відчувала жалість до новенького, а надто тоді, коли хлопця поливали брудом поза очі. Проте мені не вистачало духу визнати це перед іншими.

— Ой, та припини, Вітко, — скривившись, промовила Варя й сіла попереду нас, поруч із Діною — ще однієї нашою подругою. — Якби він захотів, то був би нормальним, як усі. Хто його змушує одягатися в дідусеві штани, на три розміри більші? І ця сорочка… — на обличчі Варвари з’явилась огида. — Це ж суцільний несмак! Блідо-жовтий, ніби… — здавалося, подруга от-от виблює під стіл. — Як… наче колір смерті! У цього непотребу ніколи не буде дівчини, якщо він продовжить отак одягатися. Так і помре одиноким ботаном у вісімдесят. Звичайне біосміття.

Слова дівчини викликали в мене змішані відчуття: з одного боку, я погоджувалася з Варею, адже Антон справді мав жалюгідний вигляд; з іншого — десь у глибині моєї душі пробивалася назовні совість — негарно це, обговорювати інших за їхніми спинами та ще й такими словами.

Гордо задерши підборіддя, Варвара відкрила кишенькове люстерко й узялася поправляти макіяж, задоволено при цьому всміхаючись. 

— Ауч! — насупилася Діна так, мовби їй стало боляче. — Цього разу ти перевершила саму себе.

— Ти занадто жорстока, Варю, — обурено звернулася Віта до нашої спільної подруги. 

Власне, вони ще з першого дня знайомства незлюбили одна одну, однак відкрито про свою неприязнь жодна з них не говорить. А мені, буває, хочеться розірватися надвоє, бо з Віталіною Ущапівською ми дружимо ще зі школи, а от Варя Кривонос стала моєю подругою лише три роки тому, коли доля звела нас у сьомій групі філологічного факультету. Ми дуже здружилися, і мені не хотілося б утратити таку класну подругу.

— Це реальність, Віто. Його реальність. 

Дівчата злісно витріщилися одна на одну, а я тим часом спостерігала за Антоном. Він, здається, таки роздраконив Івана, якого, до речі, всі називають Гремліном. Останній підвівся, стаючи на дві голови вищим за новенького, й розправив плечі, що з легкістю могли б закрити мене та моїх трьох подруг.

— Ой-ой, — тепер уже й Діна розхвилювалася, здогадавшись, що Антон зараз отримає на горіхи. — Хоч би клепки не відбив. Нам одного дубоголового в групі вистачає.

Я наїжилася, уявивши себе на місці Крамаря під переконливо-загрозливим поглядом Цимбалюка. Не даремно Іванко працював викидайлом у нічному клубі — ця робота цілком підходила хлопцеві.

— Знаєш, Варю, — Віта все ще боролася поглядом з Ущапівською, — якби в мене не було хлопця, я б із задоволенням показала тобі, що Антон може мати дівчину. 

Варя зареготала, пропускаючи напружену сцену біля передніх рядів, де Антон уважно слухав Івана, дивлячись на одногрупника знизу вгору. І це при тому, що й сам має доволі високий зріст. Але наш Гремлін… він просто якийсь Ґодзілла.

— Якби, якби… Завжди тобі щось заважає, — Варварин зневажливий тон розлютив Віту. Схоже, їй дуже хотілося захистити цього бідолашного хлопця. 

І мені теж. Справді. Але натомість я збиралася сказати зовсім інше. 

— Дівчатка, а ви бачили, яка в мене гарна каблучка? — вирішила втрутитися в суперечку Діна, виставивши перед нами свою руку. Власне, каблучка була дуже й дуже старою сімейною реліквією, яка належала прапрабабусі дівчини, і всі про це чудово знали, однак вона хотіла хоч якось збавити напругу. 

Щоправда, нічого не вийшло.

— Не розумію, чому ти вічно така зверхня, Варю, — процідила крізь зуби Віталіна. — Вважаєш себе кращою за інших?

Зиркаючи по черзі то на подруг, то на хлопців, я передчувала бурю. Напруга, що повисла в повітрі, от-от мала затріщати. 

Варвара склала люстерко й кинула його в сумочку, відтак пихато посміхнулася Віталіні на всі тридцять два. Тим часом Гремлін зняв Антонові окуляри й поклав їх на стіл. 

— Закладаюся, що зможу закохати його в себе за один місяць, — випалила несподівано навіть для самої себе, аби дівчата не почали гризтися. Мені не хотілося після всього постати перед вибором: з ким із них двох продовжувати дружбу. Бовкнула, а потім роззирнулася, щоб упевнитися, що мене ніхто сторонній не почув. Однак поряд із нами нікого не було, адже більшість одногрупників іще не повернулася з перерви.

— Що? — перепитала Віта ошелешено.

У неї, мабуть, очі полізли на лоба через мою раптову пропозицію. Не мала часу перевірити, бо погляд мій прикувався до хлопців. Іван, схилившись над новеньким, щось говорив йому прямо в обличчя. Припускаю, бідолашний Антон відчував на собі бризки слини свого майбутнього кривдника. Ну й гидота! Але чому новенький мовчав? Чому хоча б не відступив? Не бачу сенсу терпіти того недотепу. 

Антон раніше був таким спокійним і тихим, ні з ким особливо не спілкувався, а тим паче не конфліктував. А зараз продовжував слухати Івана, хоча міг просто піти й сісти в наступному ряду. І чого такий впертий? Чого йому необхідно сидіти саме на цьому місці? Дурень та й годі!