Розділ 13. Шоколад з передбаченнями, або Безкорислива допомога

Розділ 13. Шоколад з передбаченнями, або Безкорислива допомога

Робочий день відраховував останні хвилини, а Катя так і не наважилася чомусь підійти до Антона — повернути йому гроші за кафе. Він настільки категорично вчора відмовлявся. Дав зрозуміти, як йому буде неприємно, якщо за нього заплатить дівчина.

— Нато, — Катерина заїхала на своєму кріслі в бокс до подруги. — Як гадаєш, мені варто наполягти, щоб Волконський взяв гроші за кафе?

— З глузду з'їхала? — Наталя була категорична. — Для ягуарів це удар по самолюбству.

— Але ж тут ситуація зовсім інша. Це ж не романтична вечеря була, — нагадала Катерина, хоча подруга і так знала з усіма подробицями, що сталося вчора в кафе.

— Нема різниці. Він все одно не візьме. Я ж Волконського наскрізь бачу, — Наталя раптом розсміялася, — на відміну від тебе. Ти його лише без теніски бачила.

— Не тільки. Сьогодні ще й без штанів.

— Таааак, — пожвавилася Наташа. — Ось із цього моменту давай докладніше.

І справді. Про те, як застала Волконського в кабінеті Обабка без нижнього елемента одягу, Катя подрузі розповісти ще не встигла. Але одразу ж виправила цю несправедливість.

— Так-так-так, — розвеселилася Наташа, дослухавши історію. — А це вже тенденція. Отже, вчора він красувався перед тобою без теніски, сьогодні без штанів. А знаєш, що буде далі? Наступного разу ти застанеш його без... усього.

— Та ну тебе, — відмахнулася Катя.

— Зі шваброю, але голяка, — конкретизувала Наталя.

— Оце вже ні, Боже збав мене від такого видовища.

І без того мальовничі образи Волконського, оголеного: то зверху, то знизу, то цілком, настирливо лізли в голову весь день, заважаючи працювати.

— А я б подивилася. Це ж море естетичного задоволення. Такий екземпляр... — Наталя весело крутнулася на стільці. — Вісімнадцята нуль-одна. Ну що, ходімо?

Катерина швиденько вимкнула ноутбук і наздогнала подругу біля ліфта. Слідом за нею в кабінку увійшов Волконський. На щастя, повністю одягнений. Про вовка промовка. Катя подивилася на Наталю, вклавши в погляд німе запитання: мовляв, зручний момент — може, все ж віддати гроші за кафе? Але подруга заперечливо похитала головою.

Катерина перевела погляд на Антона. Той дивився тепло, і ця його незмінна усмішка тут як тут. Привабливий пройдисвіт. Гаразд, нехай живе. Вона не буде бити по самолюбству ягуара, намагаючись повернути гроші. Не хотілося їй його ображати. Взагалі-то, він приємний хлопець. Засмутив її вчора трохи своїми порожніми хвастощами — так став схожий на колишнього, аж щелепи звело. Але на відміну від колишнього, він хоч намагається зарекомендувати себе на роботі з позитивного боку. Он Роздобудько як ним задоволена — хвалить. Не те що колишній — не стільки працював, скільки за кожною спідницею волочився.

Дверцята ліфта роз'їхалися, випускаючи пасажирів у хол.

— Антоне, — боковим зором Катя помітила, як до Волконського наближається Радослава. — А я вже чекаю на тебе, — промуркотала вона м'яко, — Ну що, все як домовлялися? Вип’ємо по чашечці кави?

Вони попрямували до виходу.

Так, поспішила Катерина з висновками щодо Волконського і спідниць. Вчора з нав’язливою наполегливістю запрошував на каву Катю, а сьогодні в його фокусі вже Радослава.

— Наташо, я зараз.

Вона перехопила парочку за кілька метрів до дверей.

— Радославо, вибач. Антоне, можна тебе на хвилинку?

Він здивувався і ще йому, здається, сподобалася реакція Катерини — він ніби посміхнувся якимось своїм думкам. Кивнув супутниці, що наздожене, і зробив кілька кроків у бік Каті.

— Антоне, дякую, що виручив вчора. Ось, візьми, — вона простягнула йому дві купюри по п’ятсот гривень.

Волконський різко посмутнів:

— Катю, ти ж знаєш, я не візьму.

Радослава провела Антона до кафе, розташованого в парку навпроти офісу. Вони зайняли столик на двох на літній терасі. Офіціант підійшов, кивнув манірно і розгорнув перед дамою меню, але Радослава попросила забрати його:

— Мені тільки каву. Капучино, будь ласка.

Це ж треба. Волконський вже подумки налаштувався розлучитися з половиною суми, що у нього залишилася. Але брюнетиста ціпочка раптом вирішила проявити скромність.

— Мені теж кави, — попросив Антон. — Лате мак’ято.

Взагалі-то, він не любив всі ці штучки — молочну піну, розшарованість та іншу лабуду. Волів простого еспресо. Кава повинна бути кавою. Але замовлення було продиктоване почуттям голоду, яке вирішило, що кава з молоком більш поживна, ніж кава без молока.

Кілька хвилин розмови ні про що з Радославою — і Антон зрозумів, чому Обабок найняв її для створення атмосфери. У неї справді чудово виходило радувати око. Усмішка, манери, інтонації — все ідеальне. Солодко, але не нудотно.

Офіціант приніс замовлення і пішов. До кави додавалася маленька шоколадка на два шматочка.

— Це трюфельний шоколад з передбаченням, — оксамитово проспівала Радослава. — Перевірено — воно завжди збувається.

Вона розгорнула щільний коричневий папірець, в який була загорнута плитка.

— Сьогоднішня ніч вас не розчарує, — прочитала вона напис на внутрішній стороні.

Це такий тонкий-товстий натяк, чи на обгортці дійсно написані ці слова?

— А в тебе, Антоне, яке передбачення?

Він відкрив свою шоколадку: «Хто не ризикує, той не п'є шампанське». Як банально.

— У мене: «Сьогодні вночі ви нарешті виспитеся».

— Що, зірки не зійшлися? — брюнетиста ціпочка не образилася, лише усміхнулася.

— Радославо, давай відверто. Що тобі від мене треба?

Волконський, звісно, вірив у свою неперевершеність. У тому своєму минулому житті ні на мить би не засумнівався, що красуня реально хоче провести з ним ніч. Але в цьому житті його насторожувала швидкість, з якою Радослава намагається застрибнути до нього в ліжко.