Розділ 11. Голуб – символ миру, або Ще одна НП

Розділ 11. Голуб – символ миру, або Ще одна НП

Щойно Антон з'явився у кабінеті Роздобудько, вона одразу ж прибрала його до рук.

— У нас НП! Ходімо за мною!

Знову? Але ж дехто запевняв, що НП в компанії з багатообіцяючою назвою «Інтелект-рішення», трапляються вкрай рідко. І що цього разу вибухнуло?

Цього разу, на щастя, обійшлося без вибухів. Інцидент стався в кабінеті Обабка. Туди влетіла пара голубів.

— Дмитро Юрійович зараз у конференц-залі – зустрічається із замовниками, — пояснила Роздобудько. — Але дав завдання ліквідувати НП до його повернення.

Голуби, як з'ясувалося, лише зовні виглядають безневинно. Цим безпечним створінням прекрасно вдалося перетворити кабінет на місце побоїща. Птахи миру, як відомо, великим розумом і винахідливістю не відрізняються. Влетіти-то вони влетіли, а ось як вилетіти, збагнути не могли. Вони перелякано металися приміщенням і билися крилами і головами чомусь саме в закриті вікна, ігноруючи розташовані поруч навстіж відкриті. Паніка пернатих сприяла прискоренню їхнього травлення. І тут залишалося лише згадати оптимізм одного з героїв анекдоту про голубів: «Добре, що корови не літають».

Втім, сизокрилих зрозуміти можна. Хто завгодно впав би в шоковий стан, якби за ним ганялася Роздобудько з віником, примовляючи кровожерливо:

— А ну пішли звідси!!! Куди???!!! Ну куди ви, куріпки безмозкі???!! Ось же вікно! Пішли геть, кому кажу!!!

Ізольду Еммануїлівну теж можна було зрозуміти. Обабок незабаром повернеться з наради і застане безлад. А безлад Роздобудько дуже не любила. У цьому Антон вже встиг вчора переконатися. Тому допомагав, чим міг. Але голуби, собаки, ніяк не хотіли увійти в людське становище. Зрештою, вони забилися в простір між шафою та стелею і зачаїлися там. Роздобудько теж зупинилася, щоб перевести дух.

— Волконський, отже, діємо так, — змовницьки прошепотіла Ізольда, ніби скажи вона все це в голос, птахи могли розкусити її підступний план. — Я їх зараз налякаю, вони вилетять. А ви перекривайте їм шляхи до відступу і направляйте у вікно.

Вона урочисто передала віник Антону, а сама озброїлася шваброю.

Діяла Роздобудько різко і несподівано — проїхалася своїм інструментом по верхній поверхні шафи, супроводжуючи маніпуляції потойбічним криком:

— Уууууууу...

Страшно уявити, що відбувалося в маленьких мізках пернатих — сизокрилі вилетіли з ніші зовсім ошелешені. Напевно тому і не змогли чинити опір направляючому їх на свободу вінику і опинилися таки поза межами кабінету Обабка.

Радість перемоги була настільки велика, що Волконський навіть не відразу зрозумів, що сталося паралельно зі звільненням птахів. Звук розриву тканини змусив радість миттєво зійти нанівець. От халепа. Антон, виявляється, так жваво вказував пернатим дорогу, що зачепився за крило. І не голубине, ясна річ. А велике таке бронзове крило Пегаса, який гламурною безглуздою статуеткою в половину людського зросту припадав пилом біля шафи.

Роздобудько, звичайно, теж звук вловила. Її торжествуючі переможні вигуки змінилися настороженим:

— Що це було?

Антон вже знав відповідь. Десь в районі стегна на його «фірмових» джинсах, тонких, майже як марля, утворилася дірка. Ні, ну двічі ж в одну річку не увійдеш. Таке тільки в дешевих американських комедіях буває, щоб два дні поспіль — один і той же казус з одягом. Але стараннями Обабка, який одягнув Антона в дешеві китайські лахи зі вторсировини, американський сюжет був втілен в життя в одеському офісі.

— Волконський, знову? — сплеснула Ізольда руками, свердлячи очима вищезгадану діру. — Та що ж це за напасть?

Він уже знав, яка фраза прозвучить наступною, але все одно злегка позадкував.

— Знімайте! — гаркнула Роздобудько. – Знімайте брюки, мерщій знімайте!

Ще жодна жінка так вимогливо і безапеляційно не наполягала, щоб Антон залишився без штанів.

— Я миттю, — заспокоїла вона. — Обабок повернеться мінімум за півгодини. Нарада ще в самому розпалі.

Антон без жалю розлучився з джинсами. Повернення Обабка він, ясна річ, не боявся, і відмовлятися від такої героїчної допомоги в справі ліквідації дірки було б нерозумно.

— А ви тут поки приберіть, — скомандувала Роздобудько і вийшла з кабінету, щільно зачинивши за собою двері.

Виконати наказ такої турботливої начальниці – то святе. Волконський ось прямо так, без штанів, почав сумлінно приводити до ладу неабияк пошарпаний голубами кабінет. Майже довів справу до переможного кінця, коли почув кроки, що наближаються до дверей. Занадто легкі, щоб їхнім джерелом виявився Дімич або Ізольда.

Він зорієнтувався миттєво. Зайняв крісло Обабка і підкотив на ньому до столу. Людині, що увійде, буде видно лише верхню, одягнену, частину Волконського.

Антон не сумнівався, що перед ним зараз з’явиться дівчина. Так і вийшло. Катя.

Сьогодні він її ще не бачив. І несподівано для себе... зрадів. Страшенно зрадів. Її суворому погляду, її красивим довгим пальцям, що стискають якусь папку, її скинутим в подиві віям. Угу. Те що треба, аби радіти, враховуючи всю пікантність ситуації — Волконський в кріслі Обабка в одних лише тенісці і шкарпетках. Ох, мало не забув, ще боксери. Вони, на щастя, дійсно фірмові. Дімичу не спало на думку наполягати, щоб Антон ще й нижню білизну поміняв на шедеври китайського виробництва.

— Дмитро Юрійович зараз на нараді. Попросив зайти в кабінет, покласти йому на стіл документи, — пояснила свій візит Катерина, яка не чекала побачити когось у володіннях Обабка.

— Добре, — незворушно відповів Антон. — Поклади.

Варіант підійти до неї самому і взяти папку, зі зрозумілих причин, відпадав.

Катя процокала підборами, на ходу цікавлячись:

— А ти що тут робиш? Крісло генерального директора приміряєш?

Мабуть, це вона так хотіла пожартувати після вчорашніх подій, але до того моменту, як закінчила фразу, вже підійшла настільки, що їй відкрилася нижня частина Волконського у всій, так би мовити, красі. Її щічки спалахнули. Заради того, щоб мати можливість спостерігати, як міс Сувора Училка ніяковіє, Волконський був готовий щодня піддавати свій одяг псуванню.