Розділ 3. Ціль обрано, або Посадові обов’язки

Розділ 3. Ціль обрано, або Посадові обов’язки

Антон зайшов у кабінет Дімича і обвів володіння товариша оцінюючим поглядом.

— Непогано ти тут влаштувався, — кивнув він на зручне шкіряне крісло, яке навіть скрипнути не наважувалося під вагою стокілограмового Обабка, який розслаблено розкинувся у ньому.

— Не передумав? — Дімич зустрів дражливою посмішкою. — Може, відразу визнаєш поразку і зекономиш два тижні відпустки?

— Ні, не передумав, — Волконський сів навпроти. — Я, між іншим, вже в процесі. Можеш починати морально готуватися до програшу.

— Який ти швидкий. Отже, ціль обрано?

— Так. Шатенка, довге пряме волосся. Зелені очі. Виразні форми, — Антон зробив відповідний жест руками. — Їхала з блондинистою подружкою на четвертий поверх. Хто це, просвіти.

— Е-е-е, друже, куди вхопив, — чомусь розвеселився Дімич, повторивши жест Волконського: — Катерина Метельська. Тут ти в повному прольоті.

— Заміжня? — думка неприємно кольнула. — Я не помітив обручки.

— Незаміжня. Але якщо хочеш мати хоч примарний шанс на перемогу, рекомендую змінити ціль. Метельська не з тих, хто погодиться на швидкоплинну інтрижку. Знаєш, бувають такі серйозні правильні дівчата-відмінниці. Це саме про неї.

Слова Дімича лише підігріли азарт:

— Мені подобаються відмінниці.

— Ну-ну, — продовжував веселитися Обабок, — тоді вперед. Тільки май на увазі, ця дівчина відбриватиме будь-які твої спроби. Абсолютно будь-які. Повір. Вона хоче обійняти посаду заввідділом, яка звільняється за місяць. Їй зараз зовсім не потрібні чутки про інтрижку з кимось із колег. Тим більше з представником нижчої посади. Пролетиш як фанера над Парижем.

— І не таку фортецю брав, — запевнив Антон.

До цієї розмови він ще подумував про те, щоб ознайомитися з усім, так би мовити, особовим складом Обабка, а потім вже остаточно визначитися з ціллю. Але тепер сумнівів не залишилося. Йому хотілося підкорити саме цей Олімп. «Відмінниця» і сором'язлива Катя Метельська буде його, не мине і двох тижнів. Дімич може не сумніватися.

— Впертості в тобі, як я подивлюся, зі студентських часів менше не стало, — Обабок з самовдоволеним кряхтінням встав з крісла і підійшов до сейфа. Витягнув звідти худу пачку купюр і простягнув Антону. — Тут шість тисяч двісті тридцять п'ять гривень. Зарплата за два тижні роботи на посаді помічника офіс-менеджера. Авансом. Не забув, що за умовою парі ти не можеш витратити більше цієї суми?

— Пам'ятаю, — Волконський сунув купюри в кишеню. — Просто «скажені» гроші.

Особливо якщо врахувати, що майже половину доведеться віддати за оренду житла.

— Угу. Про те, щоб запросити дівчину в більш-менш пристойний ресторан, можеш забути. Про всілякі сувеніри і ​​дизайнерські букети теж. Чим зваблювати будеш?

— Ну, якось же ми в універі обходилися без усього цього.

Дімич раптом розреготався в голос.

— Якщо вирішиш зробити набіг на клумбу, як на другому курсі перед Оленчиним днем ​​народження, то нехай це буде не та клумба, що під моїми вікнами, — Обабок підійшов до панорамного вікна, немов хотів упевнитися, що поки всі квіти на місці. — А тепер ходімо, познайомлю тебе з твоєю безпосередньою начальницею. Робочий день, між іншим, вже почався. Час тобі братися за виконання посадових обов'язків.

Єхидна посмішка на обличчі друга говорила про те, що безпосередня начальниця у Антона — ще той подаруночок.

Дімич завів Волконського в просторий кабінет. Принаймні, просторою кімната здавалася, поки Антон не уперся очима в господиню цього приміщення — міцну жінку років сорока. Вона так монументально височіла над столом, так енергійно втягувала повітря в об'ємисті, а вірніше неосяжні груди, що простір навколо неї зменшувався.

— Ізольда Еммануїлівна Роздобудько, — представив Дімич володарку кабінету. — Наш беззмінний офіс-менеджер, на чиїх плечах, власне, і тримається порядок і спокій всього офісного життя.

Про плечі можна було і не уточнювати. І так неозброєним оком видно, що на таких багато чого можна утримати. Там крім офісного життя ще як мінімум пара мішків картоплі запросто поміститься.

— А це, Ізольдочко, давно обіцяний тобі помічник, — поплескав Дімич друга по плечу, звертаючись до господині кабінету, — замість Оксани, яка пішла в декрет. Антон Волконський. Прошу любити і шанувати.

Ізольдочка Роздобудько глянула на Антона з-під брюнетистого чубчика хижо і збуджено, як на галерного раба, який перейшов у її довічну власність.

— Досвід роботи є? — трубним густим басом поцікавилася вона.

Волконському здалося, що краще дати позитивну відповідь:

— Є. Щоправда, трохи на іншій посаді.

— Нічого страшного, навчимо, — крякнула Роздобудько. — Отже, слухайте уважно і запам'ятовуйте. Ви відповідаєте за безперебійність офісного життя. У ваші обов'язки входить стежити, щоб ніщо ніде не закінчувалося: папір у принтерах, канцелярське приладдя на столах, рідке мило в диспенсерах, туалетний папір у санвузлах і таке інше. Зрозуміло?

— Ну, загалом так...

— Також ви відповідаєте за те, щоб ніде нічого не переповнювалося, тобто за збір сміття з контейнерів і шредерів...

Дімич якогось біса не йшов, а, притулившись плечем до одвірка, слухав промову Роздобудько. Здається, йому було приємно дивитися, як кисне у Волконського вираз обличчя після кожного чергового перерахованого пункту обов'язків. Думає, Антон здасться? Не дочекається. Подумаєш, мило в диспенсер залити.

— Крім усього перерахованого, будуть ще разові доручення, — Ізольда Еммануїлівна піднялася з-за столу, і в приміщенні стало помітно тісніше. — Наприклад, сьогодні о другій годині дня потрібно підготувати конференц-зал до наради. Ваше завдання — перевірити, чи є на столах вся необхідна канцелярія, а також вода і чисті склянки.

Роздобудько почала рух в бік Волконського.