Розділ 1. Екстрим, що зірвався, або Парі двох босів

Розділ 1. Екстрим, що зірвався, або Парі двох босів

Антон Волконський, глава успішної столичної компанії, сьогодні був одягнений у джинси і теніску китайського виробництва, придбані на стихійному речовому ринку за сто гривень. Сорочка, на кишені якої безсоромно красувався логотип відомого європейського бренду, свою ціну цілком виправдовувала: верхній ґудзик не протримався і п'яти хвилин. Комір при кожному русі хрустів, наче був зроблений з пластика. А від лівого рукава тяглася довга нитка. Антон обірвав її різким рухом в надії, що сам рукав все ж не відвалиться і протримається хоча б до кінця робочого дня.

У цьому пролетарському прикиді Волконський підходив до офісу одеської IT-компанії, де погодився пропрацювати протягом двох тижнів на одній з найбільш низових посад — молодшим помічником офіс-менеджера або, простіше кажучи, хлопчиком на побігеньках.

Навіщо? А вся справа в парі. Антона взяли на слабо.

Це сталося вчора. Волконський прилетів до Одеси погостювати у давнього університетського друга Дімича, стокілограмового здорованя, соратника по численним студентським авантюрам. Той давно запрошував. Зараз-то він, звичайно, вже ніякий не Дімич, а солідний Дмитро Юрійович Обабок, керівник одеської фірми, що швидко набирає оберти. Солідність солідністю, але кров у Обабка як і раніше кипить — захотілося пригод. Була запланована спільна рибалка, прогулянка на яхті у відкритому морі та інша одеська екзотика. Хто ж знав, що, розпалені адреналіном зустрічі, вони кардинально змінять намічений план.

І як тільки Антон повівся? Відразу по прильоту товариш відвіз його у заміський ресторан. Вони сиділи в затишній альтанці, ділилися новинами останніх місяців. Розмова текла приємно і неквапливо, поки мова не зайшла про жінок. На Волконського чекав пікантний сюрприз. Виявляється, друг зібрався дезертирувати з табору холостяків — обзавівся нареченою. Вже і дата весілля була призначена.

— Отже, одружишся? Ну, тепер ти повністю відповідаєш своєму прізвищу, — підколов Антон.

Він знав, що Дімич не образиться. Промовисте прізвище не раз ставало предметом жартів — той уже звик.

— Між іншим, Обабок означає «любитель збирати гриби» або щось про комах — бабок, а не те, на що ти постійно натякаєш, — парирував товариш. — Скажи краще, сам ти коли збираєшся виправдовувати своє благородне дворянське прізвище? Чув, у тебе знову нова пасія. Це вже котра цього року?

Ого, куди Дімич вхопив. Що ще за нотки батьківських настанов у голосі? Натякає, що час ставати розсудливим?

— Не можу ж я відмовити жінкам в увазі, коли вони її так жадають. Хіба я винен, що подобаюся дівчатам?

— Ти чи твій гаманець?

Дімич запитав спокійно, ніби між іншим — ані голос не підвищив, ані оком не повів. Сьорбнув з келиха з філософською усмішкою. Але Антона підступ зачепив.

— Думаєш, мені потрібно розмахувати перед дівчатами грошима, щоб вони клюнули?! — завівся він. — Якщо захочу, будь-яка стане моєю, навіть якщо не буде знати, хто я.

— От не зрозумію я, Волконський, — Дімич розсміявся, — це ти себе переоцінюєш, чи дівчат недооцінюєш? Вважаєш, ці твої моделі «ноги від вух» так само б вішалися на тебе, якби ти був славним представником дрібного офісного планктону?

— Та хоч двірником.

— А давай перевіримо? — Дімич відставив келих і нахилився вперед. — У мене тут якраз одна підлегла в декрет пішла — цікава вакансія намалювалася.

— Двірника? — посміхнувся Волконський.

— Майже. Молодшого помічника офіс-менеджера.

Антон знав, що означає це довге словосполучення. Сказати по правді, це набагато гірше за двірника. Щось на кшталт прибиральника, рознощика документації і виконавця інших дрібних доручень будь-кого, хто має вище звання.

— Що, слабо? — зухвало посміхнувся Дімич. — клюне на тебе якась із моїх розумниць-менеджерів, якщо постанеш перед ними нижнім шаром офісного планктону?

— Не сумнівайся.

— Тоді парі? Ти працюєш у мене два тижні помічником офіс-менеджера. Можеш витрачати не більше, ніж заробляє помічник офіс-менеджера. І якщо все одно зможеш закрутити з однією з моїх співробітниць, то, вважай — виграв. Інакше — перемога моя. Той, хто програв, оплачує наступну спільну подорож. Куди поїдемо — вибирає той, хто виграє. Хоч у Гімалаї. Згоден?

Налякав, як то кажуть, їжака.

— Гаразд.

Ось так Антон і забезпечив собі веселеньку відпустку. Замість запланованого екстриму на тлі одеських морських пейзажів — два тижні в офісі на низовій посаді. Теж, варто визнати, екстрим.

Дешевий одяг, який довелося сьогодні одягти Волконському, теж був однією з умов парі. Дімич обрав його сам. За його задумом ніщо в зовнішньому вигляді Антона не повинно видавати його справжній статус. Але, мабуть, з цією китайською теніскою товариш все ж переборщив. Коли Волконський піднімався сходами офісу, зауважив, що від лівого рукава тягнеться ще одна нитка. Довелося вчинити з нею так само радикально, як і з попередньою — обірвати. Цікаво, скільки часу встигне протриматися теніска, перш ніж розповзеться по швах?

У холі офісу панувала звична ранкова метушня — майже як у рідній столичній компанії. Незвичною була лише відсутність доброзичливих кивків і привітань співробітників. Ніхто не звертав на Антона жодної уваги. Крім, ясна річ, охоронця. Той сухо звірився з папірцем:

— Волконський Антон? Мене щодо вас попереджали. Проходьте. Третій поверх, сьомі двері по коридору направо.

Антон зайшов у ліфт. Спілкування з похмурим охоронцем змусило відчути себе не в своїй тарілці і трохи охолодило запал з приводу майбутньої авантюри, але це поки в ліфт слідом за Волконським не заскочили дві дівчини, які внесли у кабінку тонкий солодкуватий дражливий аромат жіночих парфумів. Антон ковзнув по них поглядом. А нічогенькі такі у Дімича співробітниці. Висока блондинка цілком могла скласти конкуренцію останньому захопленню Волконського — просто модель.