***

Дайте людині необхідне – і вона захоче зручностей. 
Забезпечте її зручностями – вона буде тягнутися до розкоші. 
Осипьте її розкішшю – вона почне зітхати по вишуканому. 
Дозвольте їй отримувати вишукане – вона буде прагнути безумств.

Ернест Гемінґвей

Коли «великі боси» запропонували вигідну угоду, Вернер на це дивився з широко розплющеними очима. До своїх сорока років він вже встиг трохи облисіти, заробити артрит і набрати зайвої ваги, проте все всередині нього говорило, що в цій пропозиції щось не так. Хоча, можливо, рано скаржитися на подібні речі, іноді доля подає приємні сюрпризи. Він не вважав себе азартною людиною, не був схильний до авантюр, ніколи на грав, не тяжів і взагалі намагався триматися подалі від цього боку життя. Однак пропозиція – взяти участь в одному заході (що була коротко озвучена в листі) звучала дуже привабливо, адже на кону стояли великі гроші, які могли б помітно поправити життя Вернера. Саме так, тепер він міг мріяти про дорогу турпоїздку зі своєю дружиною. Що саме вимагалося від Вернера, про це лист замовчував; лише двома словами було згадано про якесь парі. Втім, Вернеру дали подумати, поки він буде на роботі.

Він зателефонував з офісу своїй дружині Еммі, а потім довго мовчав у слухавку. Вона навіть вирішила, що помилились номером. Він не знав, що їй сказати. Думки купою крутилися в голові. Потім він зателефонував ще раз і ще раз, але телефонна розмова так і не відбулася.

Він думав, розмірковував, знову поривався викинути запрошення, потім знову перечитував рядки і акуратно складав листок у кишеню.

Як іноді кажуть, людина любила свою роботу, хоча не можна сказати, що Вернеру платили добре, але зарплату він отримував без затримок. До того ж у юридичній фірмі «Шляєрмахери та партнери» він пропрацював багато років і мав гарну репутацію у керівництва. Іншими словами, він почував себе на своєму місці. Так, тут він був звичайним клерком, простіше кажучи, виконував рутинну офісну роботу – відповідав на телефонні дзвінки, готував юридичні документи, вів базу даних і ще багато всяких дрібних доручень. Не те, щоб він мріяв все життя саме про цю роботу, але вона дозволяла йому мати свій хліб з маслом, оплачувати рахунки, їздити кудись у відпустку щороку та інші приємні дрібниці.

В якомусь сенсі робота була для Вернера джерелом умиротворення; не сказати, що вона була цілим світом, але вона займала помітне місце всередині його особистості. Важко сказати, чому це було так: чи то від почуття самотності, чи то від схильності до певного способу життя. Точної відповіді не знав навіть сам Вернер. Проте цей офісний клерк був одним із тих, кого називають слухняним малим; деякі колеги навіть називали його доктор Зануда за вміння наводити нудьгу в будь-якій розмові. Виглядав він теж не найпривабливішим чином: м’яті штани, великі окуляри з чорною оправою, трохи скуйовджене волосся і сіра краватка, яку він носив вже багато років. Втім, сам Вернер себе занудою не бачив. Так, іноді він був дуже прискіпливим, але на роботі всяке трапляється, часом по-іншому не можна. Вернер переконував себе в тому, що до нього просто потрібен відповідний ключик, якого у його колег не було. Далеко йому ще до статусу зануди. Так чи інакше, на нього зазвичай звалювали ту нудну офісну роботу, від якої трималася подалі більшість його колег. Вернер намагався акуратно виконувати всі доручені завдання, щоправда, робив він це вкрай повільно, повільно і вірно, але повільно, за що нерідко отримував докори від «старших». Зрозуміло, все це ніяк не означало, що він був махровим кар’єристом або ще гірше, переживав синдром відмінника. Ні, це було не про нього. Офісна робота лише вносила якийсь порядок у його життя. Ранок, пробудження, метро, офіс, кінець робочого дня, випити пива з друзями, знову метро і назад додому до Емми. Щось було в цьому розпорядку приємне, передбачуване та вічне. Одним словом, цього йому було достатньо, тому ні про які кар’єрні ліфти Вернер у принципі не мріяв. Як кажуть, у тихій гавані є своє маленьке щастя.

Життя Вернера текло розмірено і майже передбачувано. Він точно знав, яким буде робочий день завтра і чим він займатиметься. Можливо, через кілька місяців, якщо дозволить керівництво, він вирушить у відпустку, а на вихідних займатиметься своєю галявиною і висаджуванням квітів. Емма кохала Вернера. Вони прожили разом майже десять років. Як прийнято казати, їхні радари були налаштовані один на одного. Зазвичай на цій висоті шлюби або розпадаються, або дихають на ладан; проте цього не можна було сказати про Вернерів. Їхньої згуртованості можно було б позаздрити. Між ними не було жодних секретів. Нерідко Вернер, приходячи додому, скаржився Еммі на неприємні ситуації, що траплялися в офісі. Тому, коли йому повідомили, що його запрошують на вечірку в великий заміський будинок, точніше, старовинний особняк неподалік Ембервуда (до речі, в якому збираються мільйонери), він злякався і навіть подумав, що це чийсь злий жарт. Ні, звичайно, він чув, що кожного року там багаті гості збираються разом і відзначають якесь свято, але Вернеру до цього не було жодної справи. Все ж таки запрошення, яке він тримав у руках, схоже, не виглядало підробкою.

Гарний, витончений шрифт, дуже дорога якість друку, малюнок та підпис його керівника містера Шляєрмахера. Цей підпис він не сплутає ні з чим у світі. Її, звичайно, можна підробити, але це вкрай важко, та й кому це потрібно, стільки поратися, щоб розіграти якогось дрібного офісного клерка. Запрошення приємно пахло. На ньому була вказана адреса маєтку та час, коли туди треба прибути. Лист опинився в нього на столі, після того, як він повернувся до офісу після обіду. Вернер довго дивився на нього, ніби то був чек на мільйон доларів. В якомусь сенсі це так і було, що ще більше бентежило Вернера.