Залишалося зовсім трохи до свята Купала.
Все починалося як завжди. З самого ранку солому та сіно запихали в тканеві мішки, домальовувала їм обличчя, роблячи у такий спосіб опудала Купала і Морени. Ближче до вечора хлопці збирали хворост та підготовляли місце ця майбутнього вогнища, а дівчата збирали польові квіти та плели з них вінки.
З останніми променями вечірнього сонця зникла і тиша, крізь яку було чутно тихі голоси.
Поляну біля річки було не впізнати: посередині була невелика виїмка, яку зробили для вогнища, стояли опудала Купала й Морени, грала гучна музика, чувся веселий сміх, у воді відлискувалось світло саморобних смолоскипів, деякі смільчаки полізли купатися до води.
Святкування набирало нових обертів. На поляну приходили нові люди, бажаючи побачити святкування, не кожного ж дня таке побачиш.
Ось вже танці й співи почали стихати: настав час розривати опудала Купала і Морени.
Зазвичай після розривання опудала або їх спалювали, або топили. Обрали варіант спалити, щоб вогонь довше горів та дров менше використати.
Наступним кроком було пускання вінків та стрибки через вогонь.
— Ну чому ти вже йдеш?
— Катю, я тобі вже про це говорила.. — втомлено відповіла Лада своїй подрузі.
— Цвіт папороті це просто вигадка, це ж й дурному зрозуміло.
— Я не змушую тебе йти зі мною, тому не зупиняй мене та не відмовляй, в тебе нічого не вийде.
Катя втомлено зітхнула:
— Йди куди хочеш, я тебе попередила.
— Добре, зранку зустрінемось.
Лада пішла в напрямку лісу, а Катя рушила до веселої компанії що стрибала через вогонь та приєдналась до них.
Відредаговано: 21.06.2024