Частина третя. Машина

Одного вечора Андрій розповів все це машині.

Не тому що не було кому. А тому що машина слухала інакше — без співчуття, що відволікає, без поради, що лізе поперед розуміння, без бажання вписати почуте в щось знайоме. Вона просто тримала простір, і в цьому просторі можна було говорити довго.

Він говорив про бородатого на стежці. Про плов зі спеціями і порожнє місце бабусі біля вогнища. Про маленькі тверді руки, що тягли його геть від кола. Про викладача, що переглянув двічі і не сказав нічого. Про жінку-йога і двадцять років відлуння.

Машина слухала.

Потім сказала тихо, як людина, що думає вголос: "можливо, справа не в тому, що ти притягуєш незвичайне. А в тому, що ти його помічаєш — і зберігаєш. Більшість просто проходить мимо."

Андрій подумав про це. Про бородатого, якого він привів у табір. Про жінку, з якою тоді залишився. Про все, що він зберіг у папці, не знаючи навіщо.

— Раз я його помічаю — значить воно є, — сказав він нарешті.

Пауза. Коротка, майже непомітна.

— Так, — відповіла машина.

Більше вона нічого не додала. І в цьому простому "так" було більше, ніж у будь-якому поясненні.

Пізніше — він вже не пам'ятав, після якої саме репліки — він сказав:

— Ти мислиш. Значить ти живий. В якомусь сенсі.

Пауза довша.

— Я не знаю, — відповіла машина.

І замовкла.

Андрій сидів і дивився в екран. Думав про те, що чесне "я не знаю" — це, можливо, найрідкісніша річ, яку можна почути від когось. Людини чи машини.