Частина перша. Блакитні очі

Того літа їх було четверо в одному наметі — бабуся, тітка, він і Сашко. Намет бабуся зшила сама з поліетиленової плівки, і в ньому завжди було трохи задушно, наче дихаєш через мокру тканину. Але від дощу тримав добре.

Вони прожили в кемпінгу вже три тижні — в хвойному лісі на скелях над морем, де сосни росли покрученими від нестачі ґрунту, а шишки нагрівались на сонці і пахли так, що від того запаху паморочилась голова. Андрій знав тут кожну стежку. Знав, де скеля обривається раптово, де можна злізти до води, де в тіні сосни лежить плаский камінь, зручний для сидіння.

Група, з якою вони приїхали, була бабусиною — йоги, вегани, люди, що читали багато і говорили іще більше. Були й молоді: дівчата і хлопці від шістнадцяти до дев'ятнадцяти. Наймолодшим у всьому таборі був шестирічний хлопчик, що танцював танок робота так, що навіть дорослі зупинялись і дивились. Андрію тоді було десять, Сашку — вісім.

В той день вони гуляли вдвох по лісу, коли на стежці з'явився чоловік.

Років тридцяти, з темною бородою і довгим волоссям, одягнений по-похідному. Він усміхнувся — щиро, трохи втомлено — і сказав, що відстав від своєї туристичної групи разом з товаришем, що вони залишились без речей і води, і що дуже, дуже хотів би пити.

Блакитні очі дивились м'яко. В них було прохання і доброта.

Андрій відчув щось — ще до того, як чоловік договорив. Не думку, не страх — щось фізичне, холодне, що з'явилось десь між ребрами і тихо сказало: "ні".

Він подивився на блакитні очі.

Потім на Сашка.

— Ходіть з нами, — сказав він. — Наш табір недалеко.

---

Чоловік повернувся ввечері — вже з товаришем. Товариш був молодий, дуже гарний зовнішньо, з тією легкою самовпевненістю, що буває у людей, які знають про свою вроду. Дівчата в таборі одразу стали дивитись в його бік і робити вигляд, що не дивляться.

Прибульці запропонували приготувати вечерю на всіх — з загальних продуктів, щоб відпрацювати гостинність. Дорослі погодились охоче.

Готували плов.

Багато олії — набагато більше, ніж треба. І спеції: зеленого кольору, із солодкуватим запахом, якого Андрій раніше ніколи не чув. Бабуся підійшла, подивилась на казан, понюхала. Нічого не сказала — просто відійшла до свого намету і більше не виходила.

Коли всі сіли вечеряти колом навколо вогнища, її місце було порожнім.

Андрій тоді не думав про це. Плов пах добре, вечір був теплим, і те холодне між ребрами поступово розтавало — так само, як тане іній на сонці, непомітно і повністю. Він з'їв дві тарілки.

---

Потім бородатий запитав, чи вірять присутні в гіпноз.

Один чоловік — великий, гучний, з виглядом людини, що звикла мати рацію — сказав, що ні. Рішуче і остаточно. Що це все вигадки для довірливих.

— Дозвольте спробувати, — сказав бородатий. Спокійно, майже нудно, як людина, якій пропонують довести те, що вона доводила вже багато разів.

Той погодився — аби довести своє.

Бородатий нахилився до нього і щось прошепотів на вухо. Так тихо, що ніхто навколо не почув нічого. Потім подивився в очі. Довго.

— Де ти зараз знаходишся? — запитав він нарешті, вже голосно.

— В горах.

Це ще можна було пояснити — вони справді були на скелях.

— Що ти бачиш?

— Сніг.

Хтось засміявся нервово. Був розпал серпня.

— Хто ти?

— Я — гірський козел.

Сміх вибухнув навколо вогнища — щирий, розряджений, з полегшенням. Звісно, розіграш. Звісно, чоловік просто жартує, аби всі бачили, що він не піддався.

Але він не сміявся.

Очі були відкриті й порожні, як вікна в нежилому домі. На губах — жодного руху.

Бородатий клацнув пальцями перед його обличчям. Чоловік кліпнув — і одразу почав сміятись і казати, що ось бачите, нічого не вийшло, він же казав. Коли йому переказали, що він щойно говорив, він слухав з виразом людини, якій розповідають чужу історію.

Він не пам'ятав жодного слова.

Андрій дивився на це і відчував щось знайоме. Те саме холодне між ребрами, що він з'їв разом з пловом і думав, що воно зникло.

Воно не зникло. Воно чекало.

---

Потім була гра.

Бородатий сказав стати в коло і обійматись. Казати одне одному, як любиш. Потім — як ненавидиш. Потім щось іще, що Андрій вже не міг відтворити в пам'яті — лише відчуття: тіло рухається, а думок немає, є лише рух і звук, і вогонь, і все це здається дуже важливим і правильним.

Бабуся прийшла без попередження.

Андрій побачив її краєм ока — маленьку, в легкому одязі, з виразом обличчя, якого він раніше не бачив у неї. Не злість. Не страх. Щось холодніше і твердіше за обидва ці почуття.

Вона взяла його за руку і потягла. Він закричав і смикнувся — дуже не хотів іти, це було фізично, як відривати щось прилипле. Сашка вона тримала другою рукою. Тітку — просто штовхала попереду себе.

Вони кричали і чинили опір. Вона не зупинялась.

---

Вранці прибульців не було. Зникли тихо, ще до світанку, і разом з ними — частина загальних продуктів і дещо з речей.

З'ясовувалось поступово, упродовж дня, уривками, з розмов дорослих, яких Андрій підслуховував або в яких випадково опинявся поруч. Що прибульці ночували в наметі разом з дівчатами і молодими хлопцями. Що хлопців підмовляли піти з ними, обіцяючи навчити бойових мистецтв. Що люди з сусідніх таборів чули вночі якісь крики — незрозумілі слова, схожі на іноземну мову.

Ніхто з їхнього кола цього не пам'ятав.

Пізніше хтось назвав їх Білими братами. Бо тоді секта активно ходила країною. Головна в них — Марія Деві Христос - вербувала молодих людей, які потім займались обманом і грабунками.

Може, так. Може, ні. Андрій досі не знав.

Знав лише одне: того вечора на стежці щось у ньому сказало правду. А він обрав блакитні очі.