Розділ 8. Ілюзія кисню

Перші двісті кілометрів трасою Київ-Чоп здалися Аліні одним безперервним, розмитим мазком сірого асфальту та голих весняних дерев. Адреналін, який останні кілька годин тримав її тіло в стані натягнутої струни, почав повільно, але невідворотно відступати. А на його місце приходило дещо інше. Щось темне, важке і липке.

Вона сиділа на пасажирському сидінні старенької Skoda, підібгавши під себе ноги. Величезна шкіряна сумка Prada, набита готівкою, стояла в неї на колінах, і Аліна обіймала її обома руками, притискаючись до неї щокою. Від чорної шкіри пахло дорогим бутіком, але зсередини, крізь напіврозстебнуту блискавку, пробивався інший запах — різкий, брудний запах старих грошей, металу та чужого поту. Запах трьохсот тисяч доларів. Запах її викупленого життя.

Її легені, які за рік звикли до стерильного, ідеально кондиційованого повітря пентхауса на Печерську, зараз обпікав брудний кисень волі, що залітав у напіввідчинене вікно. І від цього кисню їй раптом стало фізично зле.

— Зупини... — прохрипіла вона, не впізнаючи власного голосу. Він нагадував шелест сухого листя.

Максим миттєво кинув на неї стривожений погляд. — Що? Аліно, ми не можемо зараз зупинятися, ми ще занадто близько до...

— Зупини машину, Максе. Негайно! — її голос зірвався на істеричний вереск.

Вона відчула, як шлунок робить сальто, підступаючи до самого горла. Макс різко вдарив по гальмах, з'їжджаючи на брудне гравійне узбіччя. Skoda ще не встигла повністю зупинитися, як Аліна рвонула ручку дверцят.

Вона вивалилася з машини, впавши на коліна прямо в брудний, перемішаний із залишками зимової солі щебінь. Її знудило. Її рвало жовчю і залишками того ідеального сніданку, який вона механічно жувала під поглядом Георгія лише кілька годин тому. Вона стояла рачки, хапаючи ротом холодне повітря, і її тіло стрясали великі, неконтрольовані конвульсії.

Це був не просто фізичний спазм. Це виходила назовні вся та отрута, яку вона ковтала місяцями. Усі її приниження, її фальшиві посмішки, її покірні "так, татусю", її нічний жах перед його старечими дотиками. Усе це виривалося з неї, залишаючи всередині лише дзвінку, болючу порожнечу.

Максим опинився поруч. Він не став її обіймати чи гладити по спині, розуміючи, що зараз будь-який дотик може здатися їй загрозою. Він просто простягнув їй відкриту пляшку мінеральної води і пачку вологих серветок.

— Пий, — тихо сказав він.

Аліна тремтячими руками взяла воду, прополоскала рот і виплюнула рідину в придорожню траву. Вона витерла обличчя серветкою. Її ідеально вкладене волосся розтріпалося, на колінах дорогої темно-синьої сукні розпливалися дві брудні плями. Вона виглядала жалюгідно, але вперше за довгий час вона виглядала як вона сама. Не як лялька з вітрини.

Вона підняла очі на Макса. Він стояв, засунувши руки в кишені своєї чорної куртки, і дивився на трасу, скануючи кожну машину, що пролітала повз них. Його щелепи були міцно стиснуті. Він теж був на межі.

— Ти думаєш, він уже знає? — прошепотіла Аліна, спираючись рукою на крило автомобіля, щоб піднятися.

Макс перевів на неї погляд. У його очах не було ілюзій.

— Знає. Якщо він поїхав у банк, як я розрахував, то правда спливла хвилин за двадцять. Він уже зрозумів, що лист був фейком. Він уже подзвонив консьєржу. І він уже подивився камери. Він знає, що ти вийшла з великою сумкою.

Аліна відчула, як по спині побіг холодний піт.

— Він підніме на вуха поліцію? Скаже, що я його обікрала?

Макс гірко усміхнувся і похитав головою.

— Поліцію? Аліно, ти вкрала його чорну готівку. Триста тисяч доларів, які не існують у природі. Звідки в бідного, хворого пенсіонера, який живе в "орендованій" квартирі, такі гроші? Він не може заявити в поліцію про крадіжку того, чого в нього офіційно немає. Якщо він це зробить, до нього одразу прийдуть з податкової і фінмоніторингу. Ні. Він шукатиме нас сам. Своїми методами. Тіньовими.

Від цих слів стало ще страшніше. Бандити Георгія були гіршими за будь-яких слідчих.

— Але він не знає, що я з тобою, — з надією сказала вона.

Макс відчинив дверцята машини, запрошуючи її сісти назад.

— Він не ідіот. Ти спустилася на сервісному ліфті. Ти не могла роздобути туди ключ сама. У нього параноя, але мізки працюють як швейцарський годинник. Він складе два плюс два і зрозуміє, що я не просто втік з його брязкальцями взимку, а що ми працювали разом. Він шукатиме нас обох. Тому нам треба зникнути так глибоко, щоб навіть супутники нас не знайшли. Сідай. Нам ще довго їхати.

Вони рушили далі. Наступні кілька годин пройшли в мовчанці. Аліна дивилася у вікно, як заходить сонце, фарбуючи небо над Рівненською областю в криваво-червоні тони. У салоні панувала густа напруга.

Коли стемніло, Макс звернув з основної траси на якусь розбиту регіональну дорогу. Їх трясло на ямах так сильно, що Аліні здавалося, ніби її зуби зараз покришаться.

— Куди ми їдемо? Це не дорога на Ужгород, — запитала вона, інстинктивно притискаючи сумку з грошима ближче до грудей.

— Нам треба скинути хвіст. І поміняти машину, — коротко кинув Макс. Він постійно дивився в дзеркало заднього виду. — Ця Skoda зареєстрована на підставну фірму, але якщо він підключить свої зв'язки в дорожній поліції і проб'є камери "Гарпун" по трасі Київ-Чоп, він може її вирахувати. Нам потрібна "чиста" машина.

Вони зупинилися біля якогось старого, закинутого сільськогосподарського ангара посеред поля. Було абсолютно темно, лише тьмяне світло місяця пробивалося крізь хмари.

Макс вийшов з машини і відкрив багажник. Звідти він дістав дві лопати і чорний пластиковий пакет.

— Виходь, — сказав він.

Аліна нерішуче вийшла в холодну ніч. Вітер пробивав її тонку сукню наскрізь.

За ангаром, сховавшись у високих бур'янах, стояла інша машина — старий, але доглянутий Volkswagen Golf темного кольору.

— Це машина мого армійського друга. Він зараз за кордоном, машина "чиста", Георгій ніколи не пов'яже її зі мною, — пояснив Макс, відкриваючи Golf своїм ключем. 
— Але спочатку нам треба дещо зробити. Давай сюди сумку.