Розділ 6. Чорнило і кров

Час до другої години дня тягнувся так, ніби простір пентхауса заповнили густим, прозорим клеєм. Кожен рух стрілки на антикварному підлоговому годиннику у вітальні відлунював у скронях Аліни ударом ковальського молота.

Вона сиділа на кришці унітазу в своїй просторій, обробленій італійським мармуром ванній кімнаті. Вода в крані була відкрита на повну потужність, створюючи надійний білий шум. На її колінах лежав старий, з розбитим у павутину екраном смартфон. Контраст між цим жалюгідним шматком пластику та золотими змішувачами навколо неї був ідеальною ілюстрацією її життя.

Пальці швидко, до болю в суглобах, набивали текст у захищеному месенджері. Вона щойно відправила Максиму всі розмиті фотографії з сейфа: генеральні довіреності, порожні бланки з її підписами, кредитні договори на астрономічні суми від кіпрських компаній.

Екран засвітився. Прийшла відповідь від Макса.

«Господи, Аліно...» — це було перше повідомлення. За ним одразу з'явилося друге, довге, набране так швидко, що в ньому були одруківки. «Він робить з тебе фугас. Якщо ТОВ «Глобал Інвестмент Груп» піде на дно (а воно піде, Тамара зараз виводить звідти всі реальні активи), всі борги, всі штрафи перед податковою, усі кримінальні справи за фіктивне підприємництво впадуть на тебе. Ти підписалася під тим, що ти — одноосібний власник і розпорядник цього смітника. Півмільйона євро боргу — це тільки те, що ти встигла сфоткати. Там може бути вдесятеро більше.»

Аліна прикрила очі. Їй здалося, що мармурова підлога під ногами хитнулася. Півмільйона євро. Для дівчинки з Житомира, яка колись відкладала гроші з обідів, щоб купити собі нормальні зимові черевики, ця цифра була абстракцією, чимось із паралельного Всесвіту. А тепер ця цифра була зашморгом на її шиї.

«Нотаріус приїде о другій, Максе. Він сказав, що я маю підписати ще якісь документи для пролонгації, — швидко надрукувала вона. — Я не можу цього зробити. Я не підпишу. Якщо я додам ще борги...»

Відповідь від Максима надійшла майже миттєво. Три слова, які змусили її кров похолонути.

«Ти мусиш підписати.»

Аліна витріщилася на екран, не вірячи своїм очам. Вона почала набирати гнівну відповідь, але Макс уже писав наступне повідомлення.

«Послухай мене уважно. Вимкни емоції. Увімкни мозок. Якщо ти сьогодні відмовишся підписувати, або якщо ти хоча б почнеш читати текст договору перед ним, він зрозуміє все. Він соціопат з параноєю. Твоя єдина зброя зараз — це його абсолютна впевненість у тому, що ти тупа, наївна і повністю підкорена. Якщо ти зірвеш угоду, він не випустить тебе з квартири. Він забере твої речі, закриє тебе в кімнаті і пустить у хід ті бланки, які вже лежать у сейфі. Він знищить тебе сьогодні ж увечері. Ти маєш усміхатися. Ти маєш взяти ручку і підписати все, що він дасть, не кліпнувши оком. Це наша єдина можливість виграти час.»

Аліна повільно опустила телефон. Краплі води з крана розбивалися об раковину з монотонним шипінням. Макс мав рацію. Вона опинилася в пастці, де єдиним шляхом до порятунку було зробити крок ще глибше в безодню. Вона повинна власноруч затягнути зашморг на своїй шиї, щоб переконати ката, що вона не збирається тікати, і лише тоді, коли він відвернеться, вибити табуретку з-під нього самого.

«Зрозуміла, — написала вона. — Що далі? Я маю код від сейфа. Там лежить готівка. Близько трьохсот тисяч.»

«Ми заберемо їх, — відповів Макс, і в цих електронних літерах Аліна відчула його холодну лють. — Ми заберемо його чорний общак і знищимо оригінали твоїх розписок. Але нам потрібен ідеальний таймінг. Я підготую фальшиві паспорти і машину. Граємо в довгу. Сьогодні будь ідеальною лялькою. До зв'язку.»

За десять хвилин до другої двері у ванну обережно пошкрябали. Це була Марія.

— Аліно? Георгій Петрович просить вас вийти у вітальню. Гість уже піднімається на ліфті.

— Виходжу, Маріє, — крикнула Аліна, вимикаючи воду.

Вона подивилася на себе в дзеркало. Бліда шкіра. Ідеально зачесане волосся. Сукня пастельного кольору, яка робила її схожою на черницю елітного ордену. Вона розтягнула губи в м'якій, трохи дурнуватій усмішці. Зафіксувала цей вираз на обличчі. Маска була приварена намертво.

Коли вона вийшла до вітальні, атмосфера там разюче змінилася. Георгій Петрович більше не скидався на хворого, кволого дідуся. Він зняв свій домашній халат і тепер був одягнений у темно-синій костюм-трійку індивідуального пошиття. Спина була ідеально рівною, підборіддя підняте. Він сидів у своєму шкіряному кріслі, як монарх на троні. Чорно-білий Граф сидів біля його ніг, наче геральдичний звір.

Рівно о 14:00 пролунав короткий дзвінок. Марія відчинила двері.

У вітальню зайшов чоловік років п'ятдесяти. Він був огрядним, лисуватим, у дорогому, але погано скроєному костюмі, який натягувався на його животі. В одній руці він тримав пухкий шкіряний портфель, іншою — постійно витирав спітніле лобо носовичком. Від нього за кілометр тхнуло дешевим одеколоном і тією специфічною, запобігливою енергетикою людини, яка звикла обслуговувати великі, брудні гроші.

— Георгію Петровичу, моє шанування! — нотаріус розплився в солодкавій усмішці, дрібочучи до хазяїна квартири. Він простягнув свою пухку руку, але Георгій лише ледь помітно кивнув, проігнорувавши жест. Нотаріус миттєво сховав руку назад, анітрохи не зніяковівши. Він знав своє місце в харчовому ланцюзі.

— Проходь, Валерію. Сідай, — Георгій вказав тростиною на стілець навпроти свого крісла. Потім його погляд змістився на Аліну, яка скромно стояла біля стіни. 
— Аліночко, підійди до нас.

Вона підійшла ближче, опустивши очі долу, і зупинилася біля підлокітника крісла Георгія. Старий по-хазяйськи поклав свою важку, суху руку їй на талію, притискаючи до себе.

— Знайомся, Валерію. Це моя... підопічна. Аліна. Дуже талановита і слухняна дівчинка. Моя інвестиція в майбутнє, — Георгій засміявся сухим, шелестким сміхом.

Нотаріус Валерій ковзнув по Аліні маслянистим, оцінюючим поглядом. У його очах не було ані краплі співчуття чи інтересу до неї як до особистості. Він бачив перед собою лише гарне, свіже м'ясо. Він бачив таких "інвестицій", напевно, десятки. Можливо, він навіть оформлював папери для Оксани чи Юлії.