Розділ 3. Театр одного актора

Три дні. Рівно сімдесят дві години з моменту, як телефон Аліни востаннє вібрував від повідомлення Максима.

Спочатку вона переконувала себе, що це просто обережність. На вихідних Георгій Петрович майже не виходив з дому, постійно перебуваючи поруч. Він вимагав, щоб вона читала йому вголос французьку поезію, поки він лежав на дивані із заплющеними очима, погладжуючи чорно-білого Графа. Кіт мружився і періодично кидав на Аліну свій фірмовий, моторошно-розумний погляд різнокольорових очей. Аліні здавалося, що тварина знає. Знає про золотий ланцюжок у кишені Максима, знає про нічні переписки в прихованому месенджері, знає про те, як швидко б'ється її серце щоразу, коли лунає дзвінок у двері.

Але минув понеділок. Потім вівторок. Максим не з'являвся. Він не приносив документи, не телефонував на домашній, не надсилав жодного, навіть порожнього, символу в їхній таємний чат.

Ранок середи почався з липкого, в'язкого відчуття тривоги, яке осіло десь під ребрами. Аліна сиділа за масивним дубовим столом на кухні, механічно помішуючи срібною ложечкою вівсянку з ягодами. Марія, хатня робітниця, протирала і без того ідеально чисті мармурові поверхні. Її рухи були розміреними, обличчя — непроникним.

— Маріє, — Аліна не впізнала власний голос. Він прозвучав хрипко і тонко. 
— А Максим... асистент Георгія Петровича... він сьогодні не заїде?

Марія зупинилася. Повільно вичавила ганчірку над раковиною. Вона не дивилася на Аліну, коли відповідала своїм рівним, позбавленим інтонацій голосом:

— Георгій Петрович не ділиться зі мною своїм робочим розкладом, Аліно. Ваша вівсянка холоне. Ви ж знаєте, хазяїн не любить, коли перекладають продукти.

Аліна опустила очі на тарілку. Шматок не ліз у горло. Вона відчувала, як паніка починає пускати холодні металеві коріння в її шлунок. Щось пішло не так. Можливо, Максим захворів? Або потрапив в аварію? Або... найстрашніша думка, яку вона гнала від себе всі ці дні: Георгій дізнався.

Але якби він дізнався, хіба він би мовчав? Хіба він би гладив її по волоссю вночі, називаючи своєю "маленькою пташкою"? Георгій Петрович не терпів зрад. Він знищував за них. Вона бачила, як він по телефону розривав контракти і руйнував бізнеси людей лише за те, що вони спробували приховати від нього кілька відсотків прибутку. Що б він зробив з нею?

До самого вечора Аліна ходила по квартирі, як привид. Вона не знаходила собі місця. Кілька разів вона брала свій старий планшет, відкривала месенджер і набирала: "Максе, благаю, відпиши. Мені страшно". Але повідомлення залишалися висіти з однією сірою галочкою. Не доставлено. Абонент поза мережею.

О сьомій годині вечора клацнув замок вхідних дверей. Аліна підскочила з крісла, ледь не перекинувши торшер. Вона вибігла в коридор, начепивши на обличчя ту слухняну, трохи боязку усмішку, яку завжди вимагав від неї Георгій.

Він стояв у передпокої, спираючись на свою тростину з левиною головою. Але щось було кардинально інакше. Зазвичай Георгій випромінював владу. Він заповнював собою простір. Сьогодні ж перед нею стояв глибоко старий, зломлений чоловік. Його ідеально скроєне кашемірове пальто здавалося завеликим, ніби він раптом схуд на кілька кілограмів за один день. Шкіра набула землисто-сірого відтінку, губи посиніли. Він важко, зі свистом дихав, хапаючи повітря ротом, як риба, викинута на берег.

— Татусю? — Аліна кинулася до нього, забувши про всі свої страхи і підозри. Інстинкт спрацював швидше за розум. 

— Що сталося? Тобі погано?

Георгій підняв на неї очі. У них не було звичного рентгенівського холоду. У них стояв справжній, тваринний біль і якийсь безпорадний відчай. Він спробував щось сказати, але замість слів з його горла вирвався лише хрипкий клекіт.

Його права рука, вкрита пігментними плямами, раптом відпустила тростину. Дерево з гуркотом впало на мармурову підлогу. Георгій схопився за ліву сторону грудей, з силою зминаючи тканину дорогого піджака. Його очі закотилися, і він почав завалюватися набік, прямо на Аліну.

— Ні, ні, ні! — закричала вона, підхоплюючи його. Його тіло виявилося несподівано важким. Вона не втрималася на ногах, і вони обоє впали на підлогу. Його голова боляче вдарилася об стіну. 

— Татусю! Георгію Петровичу! Будь ласка!

Він лежав на мармурі, судорожно ковтаючи повітря. Його очі були напіввідкриті, зіниці розширені.

У цей момент у голові Аліни промайнула жахлива, чорна думка. Вона тривала лише частку секунди. «Якщо він помре зараз, я буду вільною. Усе закінчиться». Ця думка була такою солодкою і такою мерзенною водночас, що Аліну знудило. Вона злякалася самої себе. Вона ж не вбивця. Вона не може просто дивитися, як людина помирає. Навіть якщо ця людина — її монстр.

Тремтячими руками вона дістала свій телефон з кишені домашнього кардигана і набрала швидку. Її голос зривався на істерику, коли вона диктувала адресу елітного комплексу.

Наступна година злилася в суцільний хаос. Сирени швидкої, які розірвали стерильну тишу двору. Лікарі в червоних куртках, що заповнили її вітальню, тягнучи дроти кардіографа. Запах медикаментів, метушня, крики: «Адреналін! Готуйте дефібрилятор!». Аліна сиділа на підлозі в кутку, обхопивши коліна руками, і безперервно плакала. Її трусило від шоку. Вона дивилася, як лікарі намагаються запустити його серце, і відчувала таку провину, що їй хотілося провалитися крізь землю.

Вона вбила його. Вона знала це. Він, мабуть, дізнався про Максима. Його старе серце не витримало зради. Вона зрадила єдину людину, яка дала їй дах над головою, яка вдягла і нагодувала її.

Лікар швидкої, високий чоловік із втомленим обличчям, підійшов до неї.

— Ми стабілізували його. Гострий інфаркт міокарда. Забираємо в реанімацію в «Феофанію». Ви з ним поїдете? Ким ви йому доводитеся?

— Я... я його донька, — збрехала Аліна, бо знала, що інакше її до нього не пустять. Слово, яке раніше викликало нудоту, зараз вилетіло автоматично.

Минуло дві доби. Дві доби Аліна провела в коридорах елітної клініки, спавши на шкіряних диванах у зоні очікування. Георгія тримали в реанімації, куди її не пускали. До неї кілька разів приїжджали якісь адвокати, привозили чистий одяг від Марії, мовчки купували їй каву і так само мовчки зникали.