Розділ 2. Запах дощу та крадене золото

Наступні два місяці злилися для Аліни в один безкінечний, в'язкий день сурка. Київ за панорамними вікнами пентхауса повільно втрачав осінні барви, занурюючись у сіру, вогку депресію пізнього листопада, і ця сірість ідеально резонувала з тим, що відбувалося всередині неї.

Георгій Петрович дотримав свого слова з лякаючою педантичністю. Її старе життя було стерте, ніби його ніколи й не існувало. Її улюблені об'ємні худі, потерті джинси, яскраві футболки з принтами — все це зникло в невідомому напрямку, поки вона спала. Натомість її гардеробна кімната, розміром з її колишню кімнату в гуртожитку, наповнилася речами, від яких віяло холодним, мертвим багатством.

Аліна стояла перед великим дзеркалом у повний зріст і дивилася на своє відображення. На ній була сукня-міді з важкого кремового шовку, застебнута під саме горло на дрібні перлинні ґудзики. Тканина струменіла по тілу, холодила шкіру, але Аліні здавалося, що вона закута в середньовічні лати. Це був одяг, створений не для того, щоб жити, бігати, сміятися чи пити каву на ходу. Це був одяг для того, щоб гарно сидіти на дивані і прикрашати собою інтер'єр. Вона виглядала як дружина партійного функціонера з далеких п'ятдесятих або як порцелянова лялька колекціонера. Ідеальна, мовчазна, стерильна.

Вона провела рукою по ідеально вкладеному волоссю — Георгій найняв для неї стиліста, який приходив прямо у квартиру двічі на тиждень. 
"Моя дівчинка повинна бути доглянутою. Це прояв поваги до тата", — казав він, оплачуючи рахунки, суми яких Аліна боялася навіть уявляти.

Університет перетворився на примарну формальність. Вона з'являлася там лише на найважливіших семінарах, і завжди — під наглядом мовчазного водія Олега, який чекав її біля входу і негайно доповідав Георгію, о котрій вона вийшла з аудиторії. Спілкування з Мікаліною та іншими одногрупниками зійшло нанівець. Кому потрібна подруга, яка ніколи не може піти в кіно, постійно озирається і здригається від кожного дзвінка на телефон? Аліна залишилася абсолютно сама у вакуумі ста п'ятдесяти квадратних метрів елітної нерухомості.

Щоб не збожеволіти від абсолютної тиші, порушуваної лише мірним цоканням старовинного годинника та шурхотом капців Георгія, вона читала. Зараз на її колінах лежав розкритий психологічний трилер сучасного автора, Дані Фарадея. Книга розповідала про жінку, яка опинилася в пастці власних ілюзій та маніпуляцій аб’юзера. Аліна ковтала сторінку за сторінкою, і кожна з них відгукувалася в ній тупим, ниючим болем впізнавання. Це було схоже на мазохізм — читати про свій власний жах, але це був єдиний спосіб відчувати, що вона ще жива і здатна аналізувати.

Зміни, які перевернули її нову реальність, почалися в один із тих задушливих, тягучих вівторків, коли Георгій вирішив попрацювати вдома. Його старий партнер по бізнесу помер за нез'ясованих обставин, і тепер Георгій займався "перерозподілом активів" — термін, за яким ховалися нескінченні телефонні дзвінки на підвищених тонах, візити якихось похмурих людей у дорогих костюмах і постійний запах корвалолу в повітрі.

Дзвінок у двері розірвав тишу квартири несподівано різко. Марії, хатньої робітниці, сьогодні не було. Георгій, який сидів у своєму улюбленому шкіряному кріслі з документами на колінах, навіть не підняв голови. Він лише злегка ворухнув пальцем, вказуючи Аліні на коридор. Наказ було віддано.

Вона відклала книгу, поправила ідеально випрасуваний комірець своєї кремової блузи і пішла до холу. Повернувши важкий замок, вона відчинила масивні броньовані двері.

На порозі стояв хлопець. І він був абсолютно чужорідним елементом у цьому стерильному світі.

Йому було не більше двадцяти п'яти. Темне волосся було злегка розпатлане вітром, на плечах вологої від осінньої мряки шкіряної куртки блищали дрібні краплі дощу. Від нього пахло вулицею. Справжньою, живою, пульсуючою вулицею: мокрим асфальтом, міцною дешевою кавою з кіоску, метрополітеном і чимось ще — сирим, електричним запахом молодості та швидкості. Цей запах вдарив Аліні в ніс так само несподівано, як кисень б'є в легені людини, що ледь не потонула. Вона навіть злегка хитнулася, відчувши гостре запаморочення.

— Добрий день, — сказав він. Його голос був приємним, з легкою, природною хрипоцою. Він подивився на неї, і на секунду в його темно-карих очах майнуло щире здивування. Очевидно, він очікував побачити хатню робітницю, медсестру або дружину-ровесницю Георгія, а не цю юну, налякану дівчинку в одязі не по віку. 

— Я Максим. Новий помічник Георгія Петровича. Він чекає на ці документи з банку. Вхідні ж були зачинені, довелося чекати консьєржа...

— Проходьте, — Аліна швидко опустила погляд, ховаючи очі. Вона відступила вбік, втискаючись у стіну, щоб не торкнутися його, коли він проходитиме повз. Його куртка злегка зачепила її плече, і цей мікроскопічний контакт здався їй ударом струму.

Коли вони увійшли до вітальні, Георгій Петрович сидів у тій самій позі. Чорно-білий кіт Граф спав на спинці його крісла, звісивши пухнастий хвіст майже до плеча хазяїна. Побачивши Максима, Георгій не поворухнувся. Він лише холодно, з-під напівприкритих повік, кивнув на скляний журнальний столик.

— Поклади сюди, Максиме. І запам'ятай на майбутнє: запізнення на дванадцять хвилин — це запізнення. Виправдання про консьєржа залиш для своїх ровесників у кав'ярні. У моєму віці і з моїми капіталами час коштує занадто дорого, щоб я витрачав його на очікування хлопчаків з амбіціями, які не вміють розраховувати логістику.

Максим завмер. Його щелепи зціпилися так міцно, що Аліна побачила, як заграли жовна на його вилицях. Його спина напружилася, але він проковтнув образу. Покірно, без жодного слова, витягнув із пластикової теки стос паперів і поклав їх рівно на край столу.

— Це Аліна, — раптом сказав Георгій, піднімаючи на хлопця свій льодисто-блакитний погляд. Тон його був м'яким, медовим, але від цього ставало ще страшніше. Він говорив так, ніби презентував нову антикварну вазу династії Мін, яку щойно виграв на аукціоні.