Глава 2

Минуло 5 років

Через місяць у мене випускний . 

Всі дівчата хочуть виглядати дуже гарно у вечірній сукні за кілька сотень $, а я ніколи не розуміла,для чого купувати щось нове і дороге на кілька годин.

 Саме тому я вирішила пошити все власноруч. Ви тільки уявіть : синя тканина,яка тоненькими хвилями облягає мої бедра,і пливе ,торкаючись моїх ніг довжиною нижче коліна,верх сукні - глітер , який так сяє на сонці,наче зорі у нічному небі,і ці чарівні рукави-ліхтарі,які додають цій сукні відчуття легкості,наче у це саме зоряне небо скоро віднесе мене друг-вітер. Ця робота вже майже закінчена,залишились лише такі дрібнички. 

Я сиділа за шкільною партою,і уявляла своє нічне небо ,в якому однією із зірочок є моя бабуся. 

Вона померла зовсім недавно,всього лиш рік тому,але залишила для мене купу спогадів,і настанови для життя. Я вдячна їй за кожне правило,за кожне зауваження,яке було сказано в мою адресу ,адже це вона мене виховала. Якби не її впертість і завзятість,я була б зовсім іншою людиною,десь у далекій школі із ще такими ж ,як і я - сиротами. 

Я майже нічого не знаю про своїх батьків. Моя мати - Марія,яка була викладачкою у школі,але по професії працювала не так вже й довго,адже одружилася,а потім декретна відпустка,що було далі - не така вже й таємниця. Вони потрапили в аварію із моїм татом. На жаль,але татка я також не пам'ятаю. Бабуся казала ,що він був дуже добрим і чесним чоловіком,але хіба міг бути іншим син в очах своєї матері? 

Після аварії,яка сталась 16 років тому - нема жодної згадки,лише їхні могили,які ми так часто відвідували з бабусею. Зараз їх вже три. Всі один біля одного,як справжня сім'я,і щоб бути хоч якось ближче до них - я пишу маленькі листи у формі літачків,і приношу їм.

Сукня,в якій я буду на своєму останньому шкільному вечорі - це мамина сукня. Вона була ідеальною,за вийнятком розміру ,та декількох дрібних деталей,які були модними в роки молодості моїх батьків. Я вмію не лише олівцем на бумазі писати,коли живеш одна - треба вміти дбати про все ,от я й зрізала всі непотрібні квіточки ,трохи зменшила розмір під свої параметри,та купила глітер,щоб хоч якось вирізнити повсякденну сукню для такої події.

-Гриценко Софія,спустись з небес на землю,і прошу до дошки,розкажи нам 1й закон Ньютона,- перебив мої думки вчитель фізики,- чи у твоєму сьомому небі нема таких законів? 

-Що Ви,куди ж без фізики? До цього сьомого неба  потрібно з кожного по черзі перестрибувати,а як там без Ньютона і його яблук?

Як тільки я хотіла вийти до дошки - пролунав дзвінок . Це був останній урок для нашого класу,тому ми почали повільно збирати речі,під пильним поглядом фізика,але попри закон часу не пройдеш!

-Софія,ти ж йдеш з нами в кав'ярню?-запитує моя побруга Марина. З нею ми дружимо з того самого моменту ,відколи я пофарбувала волосся ,а Саша приєдналася до нашої двійки лише в 10 класі,коли переїхала в наше місто.

Тому зараз нас називають "Велика Трійка" ,і хай би я спробувала відмовити цим чарівницям - вони б миттю перетворилися на злих відьом,і тоді мені б таке влаштували...

-Звичайно йду! -заявила я.-Ваші чаї ж засумують без мого лате ! 

Ось так весело,і сміючись ми вийшли зі школи.

-Ця фізика мене вже дістала ,-ділилась враженнями Санька(так ми її називаємо в нашій трійці). Вона від самого початку хотіла бути лікарем,тому все,що пов'язане із математикою автоматично не підходило для неї.

-Не хмурся,нам залишилось ше зовсім трішки,і поринеш ти у свої артерії і кістки з головою,-весело сказала Марина. 

-Не знаю,чим не подобається вам та фізика,але це ж цікаво,знати чого ти не падаєш у космос,коли підстрибуєш на землі,-кажу дівчатам я ,і відразу отримую їхні хмурі лиця.

 Мені цікаво дізнаватись щось нове,особливо коли це читаєш із якоїсь енциклопедії. Книжок такого плану в моїй бібліотеці найбільше(звичайно ж,після романів).

-Соф,знову ти заговорила ,наче маєш між своїх книг Нобелівську премію,-бубнить Саша,- краще подивись,що за красунчик стоїть біля дверей в кафе ! 

Ми з Мариною автоматично повертаємо наші голови в ту сторону,і я  бачу жалюгідного худого хлопця,якому десь 20 років,і який явно не виліз з-під крила своєї матусі.

-Ех,знову,-кажу я ,і починаю тягнути своїх подруг в двері кав'ярні. Сашка завжди задивляється на хлопців,після того,як недавно розійшлась із своїм Гошею. Він просто кинув її,а сам поїхав у Штати,до батьків,залишивши на мене і Марину океаен Сашиних сліз.