Паперовий метелик

Я сиділа перед своїм ноутбуком та дивилась на відкритий електронний лист. Там були відомі усім учасникам конкурсу «Коронація слова» прості слова та два файли. За непримітною назвою «Паперовий метелик» ховався мій рукопис, який я написала саме для цього конкурсу. Пів року пішло на роботу над цим романом. Я вклала усю себе у нього. Цей роман — це величезна частина мене. Мої думки, мої почуття, мої історії, які приховані за жанром антиутопія. Він писався легко та швидко, у пориві натхнення.

Кожного дня я поповнювала білосніжні сторінки чорними літерами. Лишилося тільки натиснути кнопку «Надіслати» та чекати на результати. Як раптом почулася знайома мелодія — це був мій телефон. На екрані висвітилося таке коротке, але рідне, потрапляючи у саму душу, слово «Мама».

— Слухаю, мам. — зраділа я, що хтось допоміг мені відстрочити момент надсилання рукопису на конкурс.

— Ну розказуй, жучок мій, відправила вже рукопис? — у слухавці почувся теплий голос мами.

— Як раз у процесі. Давай не про це, мам. Як ти? Як бабуся? — спробувала я відійти від болючої, для мене, теми.

— Що таке, люба? У чому ти сумніваєшся? — на хвилину, здалося, що вона обійняла мене так лагідно своїм голосом.

— Мам, там будуть відомі, видатні письменники та письменниці. Куди мені з ними поряд стати у конкурсі? Це була погана ідея.

— Але ти не тільки багато свого часу подарувала цьому роману, а й душу свою вклала у нього. «Паперовий метелик» дуже важливий для тебе. Хочеш лишити його поза очима світу? Твій роман гідний бути надрукованим!

— Ну нічого страшного. Викладу на електронні ресурси та нехай читають, кому цікаво. Все одно перемоги я не здобуду, до чого витрачати час журі?

— Як дивно. Твоя самооцінка завжди була у нормі, ми добре попрацювали з татом над цим, але чому саме у цей момент до тебе прийшов синдром самозванця? Люба, я не буду тебе більше турбувати. Твоє життя — це твій вибір, тож вирішуй сама. Тільки ти знаєш, як правильно буде для тебе. Але знай, я підтримаю будь-який твій вибір. Та я вірю у тебе, жучок мій!

— Дякую, мамочка! У тебе все добре? — моє обличчя розтягнулося у посмішці, а на душі стало тепло.

— Все добре, не переймайся. Я пішла працювати, моя перерва закінчилась. На зв’язку.

Після розмови з мамою завжди відчуваю спокій, і неважливо, скільки років мені не було б. Вона мій острівок безпеки у цьому швидкому та іноді небезпечному світі. Я залишила лист відкритим та пішла зробити собі філіжанку кави. Треба трохи відволіктися та подумати ще раз.

Взявши каву, я вийшла на балкон своєї квартири та вмостилась у зручне крісло. Рання осінь вже говорила про себе прохолодою у повітрі та запахом згаслого листя. Я накрилась теплим бавовняним пледом у багряну клітинку та почала милуватися заходом сонця. Мій багатоповерховий будинок був самим останнім у місті, тому з вікна відкривався неймовірної краси вигляд на безкрайній сосновий ліс та небо, схоже на океан.

Мама мала рацію. Нехай я і письменниця — початківець, але це ж не означає, що я не можу стояти поряд з видатними письменниками та письменницями. Чи означає?

— Вітаю тебе, Ангеліно. — почувся зовсім поряд приємний жіночий молодий голос.

«Дивно, — подумала я. — моя сусідка, балкон якої був поряд, поїхала за кордон, невже повернулась?»

Я повернула голову у бік голосу та завмерла. Поряд зі мною у сусідньому кріслі сиділа молода дівчина приблизно моїх років. Чорне, як перо ворона, волосся, виблискувало під останніми промінчиками західного сонця. Її смарагдові очі, здавалося світяться. А вечірня сукня, усіяна діамантами, засліплювала своїм сяйвом.

— Ви-вибачаюсь, а Ви хто і як тут опинилися? — я завмерла від неочікуваності, але змогла зібрати себе до купи та поставити ці запитання, хоч голос і тремтів.

— Не лякайся мене. Я твоя чарівна хрещена мати. Так-так, як у казці. — дзвінкий сміх дівчини пролунав над вечірнім лісом та був схожий на гірське джерельце.

— Хрещена мати? Як у «Попелюшці»? — не зрозуміла я гостю.

— Саме так. Щоправда, я маю ім’я. Мене звуть Коронацією. І я прийшла з тобою поговорити. — незнайомка так лагідно посміхнулась мені, що страх пішов.

— Про що саме?

— Про твою участь у конкурсі «Коронація слова». Дивлюсь, ти вагаєшся.

— І ти туди ж… — я видихнула.

— Що тебе зупиняє від участі у конкурсі? Тим паче, що роман вже написаний і він прекрасний.

— Звідки тобі відомо, що він прекрасний? — насупилась я та відвела погляд від Коронації.

— Я ж твоя чарівна хрещена мати, тож змогла і прочитати його. Так що тебе зупиняє?

— Я недостатньо відома письменниця, щоб стояти поряд з іншими у цьому конкурсі.

— Хто тобі про це сказав? — дівчина з рубіновими вустами нахилила голову на одну сторону та спробувала заглянути мені в очі, які я одразу відвела.

— Про це й казати не треба, я сама це знаю. — ця розмова переставала мені подобатися.

— Добре. Пригадаймо трохи. Ти почала писати трохи більше, ніж пів року назад. Вірно? — я мовчки кивнула. — За цей час ти написала свій перший роман. Але паралельно з цим, ти взяла участь у спільному з іншими авторами нашої країни, проєкті, з яким ви отримали два Всеукраїнські Національні Літературні Рекорди та зараз працюєте ще над двома проєктами з якими номінуєтесь також на рекорд. Так? — я знову кивнула не видаючи ані звука. — Ти взяла участь у двох конкурсах. Так, не зайняла призові місця, але й не була останньою. Більшості учасникам твої роботи сподобалися. Твоє оповідання буде надруковано у збірці оповідань та віршів. Нехай ти платиш за послуги видавництва, але примірники з твоєю роботою будуть знаходитися у бібліотеках країни, де люди зможуть дізнатися про тебе. І найголовніше! За цей час ти написала з десяток терапевтичних казок для дорослих, які отримали не тільки прекрасні відгуки, а й ти отримала велику кількість слів вдячності за те, що твої оповідання змогли підтримати людей, допомогти їм знайти вихід та зрозуміти, що вони не одні зі своїми проблемами. Невже цього не достатньо?