Розділ 13.Літачок Еліс

Вона почула машину ще з кухні.
Не одразу зрозуміла — просто якийсь звук увійшов крізь напіввідчинене вікно і щось усередині відгукнулось. Руки самі зупинились над чашками. Еліс підвела голову і прислухалась.
Двигун. Потім тиша. Потім — кроки на під'їзді.
Вона зробила глибокий вдих і поправила кофту — його кофту, сіру, велику, що пахла чимось теплим і знайомим. Вона вже давно перестала помічати що носить її майже щодня. Просто так виходило. Просто в ній було добре.
Чайник закипів.
Двері відчинились тихо — Каспіан завжди відчиняв тихо, наче не хотів порушувати тишу будинку. Еліс обернулась від плити.
Він стояв у дверях кухні — пальто ще на плечах, ключі в руці, волосся трохи розвіяне. Виглядав втомленим. Не фізично — глибше. Тою особливою втомою, що буває після речей які довго несеш і нарешті поклав. Коли тіло ще пам'ятає вагу, але руки вже вільні.
Вони дивились одне на одного мовчки — секунду, може дві.
Еліс не питала нічого.
Вона просто відставила чашки, підійшла до нього і обняла — мовчки, міцно, притиснувшись щокою до його грудей. Відчула як він спочатку завмер — на якусь коротку секунду, як завмирають люди що довго були самі і відвикли від того що хтось просто приходить і обіймає без причини і без слів. А потім руки обгорнули її — важко, надійно, надійніше ніж будь-що — і він видихнув. Довго. Повільно. Наче вперше за весь цей довгий день.
— Все, — сказав він тихо в її волосся. Не пояснюючи що саме. Просто — все.
— Все, — повторила вона.
Вони стояли так довго — посеред кухні, де кипів чайник і на підлозі лежало вечірнє світло довгими смугами. І Еліс думала про те що є речі для яких не потрібні слова. Що іноді найважливіше передається просто — через тепло рук, через те як людина видихає поруч із тобою, через те що вона взагалі прийша.
Вони сиділи за кухонним столом — дві чашки, вечірнє вікно, місто десь далеко за склом. Тут, у цій кухні, воно здавалось іншим світом.
Каспіан розповідав.
Не все і не відразу — уривками, довгими паузами, наче перебирав щось крихке і хотів не зламати. Про алею з підстриженими деревами, про кабінет, про годинник у коридорі. Про те як Артур стояв спиною до вікна і знав, що він прийде. Про лист — батьків лист що так і не дійшов.
Еліс слухала.
Вона не перебивала, не питала, не намагалась заповнити паузи своїми словами. Просто тримала чашку в обох долонях і дивилась на нього — іноді прямо, іноді в стіл — і в цьому погляді не було ні оцінки ні допиту. Тільки присутність. Тільки — я тут, я чую кожне слово, ти не один у цьому.
— Він сказав що батько був найкращою людиною яку він знав, — сказав Каспіан в якийсь момент. Зупинився. Подивився у вікно. — І я вірю що він справді так думає. Що він це відчуває.
— Це найстрашніше, — тихо відповіла Еліс.
Він повернув голову.
— Що?
— Що можна знати це — і все одно зробити. — Вона покрутила чашку в руках.

 — Що знання не рятує від темряви всередині. Що людина може одночасно любити і руйнувати. Розуміти і не зупинятись.
Каспіан довго мовчав.
— Ти думаєш про батька? — нарешті запитав обережно.
Еліс підняла очі. Потім опустила.
— Я думаю про себе, — сказала чесно. 

— Про те якою я була. Як я сліпо вірила що ваша сім'я хотіла нам зла. Що ти мій ворог. 

— Гірка коротка посмішка.

 — Я була так впевнена. Я навіть пишалась цим — що не піддаюсь, що стою проти тебе. А виявилось що я просто не знала правди.
— Еліс, ти не могла знати...
— Зачекай, — вона підняла руку. Не грубо — просто. 

— Мені важливо сказати це. Мені треба. — Подивилась на нього прямо. 

— Я судила тебе, не маючи права судити. Я ненавиділа тебе за те чого ти не робив. Я думала що ти холодний, розрахунковий, жорстокий. — Голос трохи сів.

 — І ти міг. Ти справді міг бути таким. У тебе були причини.

 Але ти — не вчинив так.
— Я покохав тебе, — просто сказав він.
Еліс дивилась на нього довго.
— Знаю, — прошепотіла нарешті. 

— Саме тому і кажу.
Трохи пізніше вона сказала те що носила в собі весь день — а може й довше.
— Я не хочу його бачити.
Каспіан не одразу відповів. Він знав про кого. Не питав — просто чекав.
— Зовсім? — обережно.
— Зараз — зовсім. 

— Вона дивилась у свою чашку.

 — Може колись я буду готова. Може колись я зможу сидіти навпроти нього і говорити спокійно, без того щоб всередині все стискалось. Але зараз не можу.

— І я не хочу себе змушувати.
— Ніхто тебе не змушує.
— Я знаю. 

— Вона нарешті підняла голову. 

— Я пробачила йому. Справді пробачила — за борги, за те що я стала заручницею в усьому цьому, за те що він вибрав своє і залишив мене розбиратись самій. 
— Голос залишався рівним але під ним щось тремтіло тихо. 
— Але пробачити — це моє. Це я зробила для себе, не для нього. Щоб не отруюватись. 

— Коротка пауза. 
— А бачити його і робити вигляд що все добре — це вже інше.
Каспіан нічого не сказав. Взяв її руку що лежала на столі. Просто взяв і тримав.
Вона дозволила — переплела пальці з його пальцями і трохи видихнула.
— Він завжди був моїм героєм, — сказала тихо. 
— Знаєш як буває — батько такий великий, такий надійний, такий непохитний. Ти дивишся на нього і думаєш що з ним нічого поганого не може статись і тебе не залишать. Що він знає як правильно — завжди знає. 

— Вона зупинилась. 
— А потім в якийсь день розумієш що герой — теж просто людина. Зі своєю темрявою, зі своїми слабкостями, зі своїми рішеннями яких не поясниш.
— І що ти робиш з цим розумінням?
Еліс довго мовчала.
— Відпускаєш, — відповіла нарешті. 

— Не забуваєш — я не забуду. Але відпускаєш. Бо якщо тримати — це їсть тебе зсередини. Я бачила що це робить з людиною. 

— Вона подивилась на нього. 

— Я бачила що це робило з тобою. І я не хочу так.
Каспіан думав про своє — про темні місяці, про холодне тверде в грудях, про плани що будував і перебудовував. Про те скільки часу витратив на ненависть що нічого не давала назад.
— Ти мудріша за мене, — сказав він.
— Ні. 
— Вона хитнула головою. 
— Просто я мала перед очима приклад. — Стиснула його руку. 
— Я бачила як ти виходиш із цього. Повільно, важко — але виходиш. І я вчилась.
Пізніше вони перейшли у вітальню.
Еліс сиділа на дивані — ноги підтягнуті під себе, його кофта, волосся зібране наспіх. Каспіан поруч — ближче ніж треба для простого сусідства, і це було правильно. Між ними не було відстані яку хотілось б заповнити. Вони вже давно заповнили.
— Розкажи мені про той день, — сказала Еліс. Тихо, без вступу.
Він подивився на неї.
— Який?
— Коли ви приходили. З батьком.