Розділ 7 Таємниця Каспіана

 Тієї ж ночі, після спроби втечі, Еліна вирішила не спати.

Не тому, що не могла — хоча серце досі калатало після того, як пальці Каспіана стиснули її зап'ясток біля воріт. А тому, що зрозуміла: втікати наосліп — безглуздо. Щоб вийти звідси, їй потрібно спочатку зрозуміти, куди вона потрапила. І чому.

Вона лежала на ліжку поверх покривала, одягнена, дивлячись у стелю, поки маєток навколо неї поступово завмирав. Спочатку стихли кроки прислуги в коридорах. Потім — приглушені голоси десь унизу. Потім — навіть скрип старого дерева, здавалося, затих, ніби будівля теж задрімала.

Еліна чекала, поки годинник у коридорі проб'є другу годину ночі.

Дванадцять ударів. Потім ще два — повільні, гулкі, майже урочисті.

Тиша після них стала майже фізично відчутною — густою, як смола, такою, у якій кожен крок міг би пролунати як постріл. Але Еліна вже навчилася ходити безшумно ще в дитинстві, коли батько повертався додому в стані, у якому краще було не потрапляти йому на очі.

Вона зісковзнула з ліжка і підійшла до дверей.

Вона попрямувала не до виходу.

Сьогодні вона вже знала, що вихід охороняється. Що камери дивляться на кожен кут двору. Що Каспіан Вейн — людина, яка нічого не робить випадково, — напевне, передбачив ще одну спробу. Ні. Спочатку — інформація. Спочатку — правда.

Еліна попрямувала до кабінету.

Вона бачила його мигцем, коли Каспіан вів її по маєтку першого вечора, — масивні двері з темного дерева, напівприкриті, ніби власник хотів, щоб ти побачив достатньо, аби зацікавитись, але не більше. Саме ця деталь і запам'яталася їй. Чому людина, яка контролює кожну дрібницю в цьому домі, залишає кабінет прочиненим?

Тепер двері теж були прочинені — рівно на долоню.

Еліна зупинилася на порозі. Прислухалася. Коридор за спиною мовчав. Вона штовхнула двері.

Усередині пахло коньяком, старим папером і чимось ще — деревиною, що нагрівалась від каміна, мабуть, ще кілька годин тому. Вугілля в ньому давно догоріло, але тепло ще трималося в повітрі, робило кімнату майже затишною — що якось не в'язалось із тим, чим займався тут її господар.

Єдине світло — бліде сяйво місяця крізь високі вікна.

Еліна не вмикала ліхтарик телефону одразу. Стояла й давала очам звикнути, поки контури меблів не вирізьбились із темряви. Масивний стіл у центрі. Стіни, вщерть заставлені книжковими полицями. Глибоке крісло біля вікна. Сейф — вона вгадала його форму ліворуч, прихований за однією з полиць, але недостатньо старанно, щоб вона не помітила.

Вона підійшла до столу.

Папки лежали акуратними стосами — Каспіан, судячи з усього, був людиною педантичною навіть у своїх темних справах. Еліна знала, що шукає: договір, борговий документ, щось із підписом батька, щось, що пояснювало б, яку саме «ціну» він на неї поставив. Щось, із чим вона могла б піти до юриста, до поліції, до будь-кого, хто захотів би слухати.

Вона розгорнула першу папку.

Не те.

Другу.

Теж не те.

Третю — і пальці раптом завмерли.

Це була медична карта.

Еліна впізнала ім'я одразу — ще до того, як змогла усвідомити, що читає. Марлоу Саманта. Мати. Дата народження. Дата смерті — десять років тому, від хвороби, яку лікарі вважали невиліковною, а батько називав «Божою карою за чужі гріхи», коли думав, що Еліна не чує.

Руки почали тремтіти.

Вона гортала сторінки — аналізи, консультації, протоколи лікування, назви клінік, яких вона ніколи не чула, бо батько казав, що грошей немає, що вони роблять усе можливе, що медицина безсила. Але тут — тут були клініки в Женеві. Спеціалісти з Відня. Експериментальні препарати, які коштували як квартира на місяць.

А поруч із картою — чеки.

Еліна витягла їх тремтячими пальцями й піднесла до смужки місячного світла.

Суми були приголомшливими. Дати — розтягнуті на роки, від перших симптомів до останнього місяця життя матері. Кожен чек — окремий рахунок, окрема клініка, окремий фахівець. І кожен чек мав підпис.

Не батьків підпис.

Еліна знала цей розчерк — бачила його на документі, який Каспіан поклав перед нею першого вечора, коли пояснював умови її «перебування» тут.

Каспіан Вейн.

Вона опустила папери на стіл і просто дивилась на них, намагаючись зрозуміти, що саме зруйнувалось усередині неї в цю мить. Потім побачила лист.

Він лежав у тій самій папці — складений удвічі, на звичайному білому аркуші, без конверта. Адресований Вейну від якогось приватного детектива. Вона розгорнула його й почала читати, і з кожним рядком повітря в кімнаті ставало дедалі важчим.

«Артур Марлоу знову використовує кошти, виділені на благодійний фонд вашої матері, для закриття своїх ігрових боргів. Це вже третій випадок за цей рік. Загальна сума розтрат сягає..»

Еліна не дочитала до кінця. Їй вистачило.

Батько знав. Батько знав про гроші, про фонд, про те, звідки насправді надходило фінансування на лікування матері. І він крав ці гроші. Роками.

«Він зраджує вас уже двадцять років».

— Шукаєте підтвердження того, що ваш батько — герой, Еліно?

Голос пролунав із темряви так спокійно, що вона не відразу зрозуміла, що чує його. А коли зрозуміла — не скрикнула. Просто стиснула папери в руках так, що кісточки пальців побіліли.

Крісло в кутку кабінету — те саме, яке вона прийняла за порожнє. Там хтось сидів. Там він сидів — увесь цей час, у тіні, у тиші, спостерігаючи, як вона переглядає папку за папкою і руйнує власні ілюзії одну за одною.

Еліна повільно обернулася.

— Ви... — голос зрадив її, вийшов тихішим, ніж вона хотіла. Вона спробувала ще раз. 

— Ви платили за її лікування?

Каспіан підвівся з крісла — не різко, не театрально, а з рухом людини, яка дуже довго чекала і нарешті дочекалась. Він підійшов до столу, до кола світла від настільної лампи, яку ввімкнув одним рухом. Еліна вперше за цей вечір побачила його обличчя добре — і те, що вона побачила, збентежило її більше, ніж вона очікувала.