Розділ 6. Маєток Каспіана

Маєток зустрів Еліну не теплом домашнього вогнища, а мертвою тишею полірованого мармуру. Це було схоже на склеп, де замість тіл зберігали дорогі меблі та антикваріат. Навіть повітря тут було іншим — холодним, застиглим, наче його ніколи не торкалося відчинене вікно чи людський подих.

Вона зупинилась у центрі холу, стискаючи ручку валізи. Футляр віолончелі відтягував плече.

На другому поверсі зустрів її поглядом  Каспіан .Костюм трійка ідеально пасував ніби завжди був у тандемі з власником цього маєтку.

— Ви запізнилися на сім хвилин, Еліно.

— Я йшла пішки, — відповіла вона. — Таксі не захотіло їхати на край світу.

— У вас був номер водія, якого я надіслав.

— Я не скористалась.

 Він повільно почав спускатися сходами.

— Чому?

— Бо не хотіла приїжджати у вашій машині, — вона підняла на нього погляд. 

— Хоч щось мало лишитися моїм рішенням.

Каспіан зупинився на три сходинки вище. Тепер вона бачила його очі — сталевого кольору, холодні, в яких не було ні краплі жалю, але була гостра, неприємна увага.

— Мій батько сказав, що я буду тут лише гостею, — її голос здригнувся, але вона вчасно випрямила спину.

— Ваш батько — фантазер, — кинув він, сходячи ще на одну сходинку. 

— Гості можуть піти, коли захочуть. Ви ж — ні.

— Тоді хто я?

— Поки що — людина з мокрими черевиками в моєму холі.

Він простягнув руку. Еліна інстинктивно відсахнулась, але він лише забрав валізу з такою легкістю, ніби вона нічого не важила. Його пальці на мить торкнулися її зап'ястя — і цей короткий контакт обпік шкіру.

— Футляр теж дайте.

— Ні, — вона міцніше притиснула віолончель до себе.

Каспіан підняв брову.

— Це інструмент, а не зброя.

— Я знаю, що це таке. Я просто не дам його вам.

Щось у його погляді зрушило — не роздратування, скоріше... інтерес. Він не наполягав.

— Ваша кімната в правому крилі, — сказав він, повернувшись і рушивши вглиб коридору. — Другий поверх.

Він кинув ключ на маленький чорний столик біля сходів. Важкий металевий брелок клацнув об поліровану поверхню.

— Не запізнюйтеся на вечерю, — додав, не обертаючись. 

 — А якщо я не прийду?

Він зупинився. Повільно обернувся. Подивився на неї довго — так, як дивляться на щось, що ще не вирішили, куди поставити.

— Тоді я прийду сам, — відповів він. — І це буде менш приємно для нас обох.

Еліна піднялася сходами, відчуваючи, як кожен крок відлунює в порожнечі маєтку. Її кімната виявилася величезною залою в антрацитових та сріблястих тонах. На ліжку лежала тонка шовкова піжама кольору нічного неба. На туалетному столику — ряди дорогих флаконів парфумів, назви яких вона не знала.

Жодної її речі.Вона відчинила гардероб. Замість улюблених джинсів і розтягнутих светрів — ряди суконь, кожна з яких коштувала більше, ніж річна оренда квартири.

Еліна довго стояла перед розкритою шафою. Потім опустилась навпочіпки і помітила на самому дні маленьку коробку.

Відчинила — і затамувала подих.

Потертий ведмедик. Той самий. Від мами.

— Це щоб ви не відчували себе зовсім самотньою.

Вона різко обернулась. Каспіан стояв у дверях, прихилившись до одвірка. У напівтемряві коридору його постать здавалася ще масивнішою.

— Звідки це у вас? — вона встала, притиснувши іграшку до грудей.

—Це немає значення.

— Це не відповідь. Це маніпуляція

— Можливо, — він зробив крок у кімнату, і повітря навколо ніби загустіло.

— Чого ви хочете від мене? — вона запитала прямо, дивлячись йому в очі. 

Чого особисто ви хочете?

Каспіан промовчав.

— Вечеря через годину, — сказав він нарешті. 

— Одягніть те, що я вибрав.

— Я запитала вас про щось важливе.

— Я чув. — Він розвернувся до виходу. 

— Одягніть сукню, Еліно.

-От бовдур” -прошепотіла Еліна

Я все чув - Каспіан відреагував з легкою образою.

На вечерю вона з'явилася рівно о восьмій. В джинсах і розтягнутому светрі.

Каспіан уже сидів у кінці довгого дубового столу. Срібні прибори виблискували у світлі канделябрів. Він повільно підняв погляд — і оглянув її з голови до ніг. 

— Я ж наказав підготуватися до вечері.

— Я підготувалася.

 — Еліна зухвало висунула стілець, тертя ніжок об паркет прозвучало як постріл.

 — Це мій одяг. Те, що ви поклали в кімнаті — реквізит для вашої особистої вистави.

 Я не збираюся в ній грати.

Еліна сіла навпроти ,але навіть не торкнулася приборів.Вона склала руки на грудях дивлячись йому прямо в очі.

Каспіан відклав ніж.  Дзвін металу об порцеляну змусив її здригнутися.

Зупинившись за її спиною ,він нахилився.Еліна відчула його гаряче дихання на своїй потилиці

— Одягнути чужу людину в шовк не зробить її вашою.

— Ви прийшли сюди добровільно, — сказав він. 

— Я не тягнув вас за руку.

— Ви тягнули мого батька.

—  Якщо ви хочете бунтувати ,робіть це розумніше.Бо зараз ви просто нагадуєте мені дитину,яка тупає ніжкою.

— Ви думаєте, що цей светр — ваш щит? — його голос став нижчим. 

— Не чіпайте мене.

— Я не торкаюся, — він провів кінчиками пальців по грубій тканині її рукава — ледь-ледь, майже не торкаючись. 

— Музиканти завжди такі, — продовжив він, обійшовши її і зупинившись навпроти. 

— Кожен звук вивірений. Ви звикли, що світ існує за нотами, які ви самі обираєте.

— Не говоріть про музику, — тихо, але різко.

— Чому? Боляче?

— Просто не говоріть. Ви нічого в цьому не розумієте .

Він схопив її за підборіддя, змусивши підняти обличчя.

— Завтра на вас буде та сукня, — його голос не підвищився ні на тон. 

— Або я зніму цей светр власноруч і спалю в каміні прямо при вас. Це не погроза. Це факт. 

— Відпустіть.

— Ви зрозуміли, що я сказав?