Розділ 6. Маєток Каспіана

Ніч у маєтку була густою, наче розлита туш. Навіть місяць ховався за хмарами — наче й він вирішив не свідчити.

Еліна сиділа на краю ліжка, дивлячись на шовкову піжаму, що досі лежала там, де він її поклав. Розкішна. Беззаперечна. Наче маленький прапор окупації на завойованій території.

Вона не торкнулася її.

Замість цього — сиділа і слухала. Маєток дихав по-своєму: скрипіли де далеко половиці, десь у трубах булькала вода, і крізь усе це — методичний, байдужий дощ за вікном. Вона чекала. Хвилину. Десять. Двадцять п'ять.

Аж поки в кабінеті на першому поверсі не погасло останнє світло.

Нарешті.

Вона встала безшумно — так, як навчилась іще в дитинстві, коли мама спала чутко і будь-який зайвий звук міг обірвати ту тендітну, завжди тендітну тишу хворої людини. Дістала з-під матраца простирадло — одне, потім зняла друге з ліжка. Руки не тремтіли. Вона не дозволяла їм тремтіти.

Це не страх, — сказала вона собі, зав'язуючи вузол. 

— Це — план.

Вікно відчинилося майже безшумно. Дощ одразу вдарив у обличчя — холодний, жорсткий, без жодного романтизму. Вона перекинула самороблену мотузку через підвіконня і глянула вниз. Темрява. Мокра трава. І де далеко — обриси кам'яної огорожі.

За нею — воля.

Вона це знала. Вона відчувала це всіма клітинами тіла.

Спуск був болісним у кожному значенні цього слова. Тканина різала долоні — тонко, методично, наче хтось проводив по шкірі розпеченим дротом. На половині шляху вона ковзнула, вдарилася коліном об цегляну стіну, затисла зуби так, що хрусткнула щелепа. Не скрикнула.

Коли черевики нарешті торкнулися мокрої трави, вона видихнула — коротко, майже безшумно.

Є.

Вона побігла. Не озираючись — бо знала, що якщо озирнеться, то побачить вікна, і у вікнах — темряву, і в темряві — щось, що дивиться у відповідь. Тому — тільки вперед. До огорожі. До акації, яку вдень помітила з вікна кімнати — стара, вузлувата, з гілкою, що нависала над парканом, як простягнута рука.

Вона вже бачила її. Вже тягнулась до гілки.

Спалах прожектора розірвав темряву — різко, жорстоко, наче хтось устромив шпильку просто в зіницю.

Вона завмерла.

— Ви обрали найдовший шлях до виходу, Еліно.

Голос — спокійний. Майже нудьгуючий.

Каспіан стояв під деревом, наче виріс тут разом із корінням. Без піджака. Сорочка промокла і прилипла до плечей — але це, здавалось, його не обходило жодним чином. Він дивився на неї так, як дивляться на шахову фігуру, яка зробила передбачуваний хід.

Еліна притиснулась спиною до стовбура. Серце гупало десь у горлі.

— Як ви знали? — вона ледь продихувала слова. 

— Звідки...

— Датчики руху, — він знизав плечем, наче пояснював щось очевидне дитині. 

— Камери. І те, що ви надто передбачувані для людини, яка вважає себе хитрою.

— Я не вважаю себе хитрою, — вона відштовхнулась від дерева, випростала спину, попри те, що коліна ще горіли. 

— Я вважаю себе людиною, яка має право іти куди захоче.

— Цікава концепція, — він нарешті рушив до неї — повільно, без поспіху, наче мав увесь час світу. 

— В іншому місці, можливо, і мала б.

— Я виберусь звідси, — видихнула вона. 

— Так чи інакше. Ви не можете тримати мене вічно.

— Ні, — він зупинився за крок. 

— Але сьогодні — можу.

— Тоді вбийте мене відразу, — голос зламався на останньому слові, але вона продовжила: 

— Бо я буду пробувати знову. І знову. І ще раз. Поки не вийде або поки...

— Або поки що? — він підняв брову.

Вона не відповіла. Бо не знала — що стоїть після цього "або".

Каспіан повільно підняв руку — і вона скинула, відхилившись. Але він лише витягнув маленьку мокру гілочку, що заплуталася в її волоссі. Зробив це уважно, майже дбайливо. Поклав на долоню. Подивився.

Потім дістав телефон.

— Подивіться.

Він розгорнув екран до неї.

Фотографія завантажилась одразу. Якийсь дешевий мотель — панельні стіни, плямистий килим, неоновий відблиск із вікна. За столиком сидів її батько. Вечеряв. Ніби нічого. Ніби звичайний вечір.

Але на його грудях — червона цятка. Рівна. Спокійна. Лазерний приціл.

Еліна не одразу зрозуміла, що дивиться на це вже кілька секунд, не дихаючи.

— Кожна ваша наступна спроба втекти, — сказав Каспіан, і в його голосі не було ні злості, ні насолоди, лише тиха, страшна констатація факту, — коштуватиме йому одного пальця. Ви все ще хочете лізти на дерево?

Світ під ногами зробився рідким.

Еліна відчула, як щось у грудях лопнуло — не голосно, не з тріском — а тихо, як лопається мильна бульбашка. Уся рішучість, увесь страх, уся злість — все стекло кудись усередину і замерзло там грудкою.

Ноги підломились самі.

Вона не падала — вона сповзала. По стовбуру, по мокрій корі — вниз, на коліна, в холодний бруд, у мокру траву, і руки самі по собі зарилися в землю, наче шукали щось тверде, за що можна було б триматися.

— Ви монстр, — прошепотіла вона. Не з люттю — лютість уже скінчилась. 

Просто — як факт. 

— Просто нелюд.

Каспіан не відповів одразу. Вимкнув екран телефону. Сховав у кишеню. Стояв і дивився на неї зверху вниз — і в його погляді не було жалю. Було щось інше. Щось схоже на задоволення людини, яка довела теорему.

Потім він присів перед нею навпочіпки. Узяв двома пальцями за підборіддя і змусив підняти обличчя.

Вона побачила своє відображення в його очах. Мокра. Брудна. З травою на джинсах і розпатланим волоссям. Маленька, зламана, нікому непотрібна дівчинка.

— Слухайте уважно, — сказав він тихо. Дощ заглушував усе навколо, тому його голос звучав, наче щось особисте, інтимне й страшне одночасно. 

— Більше ніяких втеч. Ніяких джинсів. Ніякої непокори. Ви підніметеся зараз, зайдете до будинку, приймете гарячу ванну. Вип'єте чаю. І завтра вранці — о восьмій, не на хвилину пізніше — вийдете до сніданку в тій сукні, яку я обрав. Ви будете посміхатися. І дякувати мені за те, що ваш батько досі дихає.