Розділ 5 Символ щасливого минулого

Еліна відчинила важкі дубові двері, сподіваючись на тишу рідної оселі, але натомість завмерла на порозі. У вітальні було незвично світло.

За обіднім столом, заставленим тарілками з вечерею, сиділи двоє. Її батько, який за останній місяць ніби постарів на десять років, знічено опустив очі в тарілку. Навпроти нього сидів гість — чоловік у бездоганному костюмі, чий спокійний і владний вигляд ніяк не в’язався з простою домашньою обстановкою.

Стук виделки об порцеляну здався Еліні гуркотом грому. Батько підвів голову, і в його погляді дівчина прочитала не радість зустрічі, а німий відчай.

— Нарешті ти прийшла, Еліно, — тихо сказав батько, але його голос здригнувся.

Гість повільно відклав серветку й звів на неї холодний, оцінюючий погляд. На його обличчі з’явилася ледь помітна, задоволена усмішка. Він не став витрачати час на ввічливі вітання.

— Ми якраз обговорювали ваше майбутнє, — промовив чоловік, і від його низького голосу в Еліни пробігли сироти по шкірі. 

— Твій батько виявився не надто вправним у справах, і його борги стали... непосильними.

Еліна сиділа навпроти батька, спостерігаючи, як він нервово крутить у пальцях срібну шпильку на своїй краватці — ту саму, у формі маленького паперового літачка.

— Артуре, ти не торкнувся вина, — голос Каспіана Вейна розрізав тишу, наче лезо.

Він сидів на чолі столу, наче на троні. Чорний костюм, бездоганно вкладене волосся і очі, які не миготіли. Каспіан не просто вечеряв — він вивчав свою здобич.

— Я... я просто не дуже голодний, Каспіане, 

— Артур підняв очі, і Еліна вперше побачила в них не просто втому, а смертельний страх.

Батько повільно перевів погляд на доньку. У цьому погляді була благання про вибачення . Він простягнув руку через стіл і на мить стиснув її пальці. Його долоня була крижаною.

— Еліно, люба, — почав він, і його голос 

здригнувся. 

Еліно, я... — голос батька зірвався. Він стиснув срібний талісман у долоні так міцно, що гостра шпилька, здавалося, мала проколоти шкіру.

 — Я не зміг втримати нас у небі.

Гість, помітивши цей жест, лише холодно хмикнув. Він підійшов ближче, і його тінь накрила обох. Чоловік безцеремонно простягнув руку й торкнувся пальцями срібного крила на плечі дівчини.

— Символ польоту? — іронічно запитав він. — Красиво.

— Я думала, що прийду додому, — відрізала Еліна. — А не на торги.

Артур стиснув у долоні срібного літачка. Зараз він тримав іграшку так, ніби вона могла врятувати його від самого себе.

— Еліно, послухай...

— Ні, тату. — Голос дівчини здригнувся, але вона не дозволила йому зламатися. — Спочатку ти поясни мені. Дивлячись в очі.

Артур підвів погляд. І вона побачила в ньому все — борги, страх, безвихідь і ту особливу батьківську провину, яка не лікується ніяким виправданням.

— Я заборгував йому, — прошепотів він. — Багато. Я думав, що встигну повернути. Думав...

— Скільки?

Пауза виявилася красномовнішою за будь-яке число.

Каспіан знову сів. Схрестив руки і спостерігав за ними обома — спокійно, майже нудьгуючи. Наче дивився спектакль, фінал якого вже знав напам'ять.

— Ваш батько — людина, яка любить вас більше, ніж уміє вирішувати проблеми, — сказав він. — Це зворушливо. Але борги від цього нікуди не зникають.

Еліна повернулася до нього різко.

— І яке це має відношення до моїх речей?

— Пряме. — Каспіан поклав долоні на стіл — спокійно, без погрози. Але в цьому спокої ховалася сталь. — Угода проста. Ви переїжджаєте до мене. Борги вашого батька анульовуються. Він живе спокійно. Ви живете... — коротка пауза, — в комфорті.

— Це не угода, — тихо сказала Еліна. — Це покупка.

— Називайте як хочете.

— А вас не бентежить, що я не підписувала жодного договору? Що мене ніхто не питав?

 Він трохи звів брови.

— Я питаю зараз.

— Зараз? — вона розсміялася — коротко і без жодної радості. — Після того, як ви вже пообідали з моїм батьком і вирішили моє майбутнє? Це ви називаєте запитати?

Артур закрив обличчя руками.

— Еліно, я не мав виходу...

— Вихід є завжди, тату. — Вона підійшла до нього і забрала літачка з його долоні. Поклала на стіл — акуратно, але рішуче. — Ти просто вибрав найлегший. Не для себе. Для мене.

Каспіан спостерігав, як вона стоїть навпроти нього — без сліз, без істерики, тільки з тим рівним, стомленим поглядом, який буває у людей, яких зрадили найближчі.

Щось у цьому погляді йому... не сподобалося. Не так, як він очікував.

— Ви підете зі мною? — запитав він нарешті. — Або ваш батько сам повідомить вам, що станеться, якщо ні.

Еліна довго мовчала. Дивилася на батька. На літачка. На людину навпроти, яка звикла отримувати все, чого бажає.

— Я піду, — сказала вона тихо.

Каспіан кивнув. Взявся за серветку.

— Але не для вас, — додала вона. — І не через страх. Я піду, бо це мій батько.Вона подивилася просто в очі Каспіанові — і він не одразу відвів погляд.

— Твої речі вже зібрані. Машина чекає біля входу.

Еліна подивилася на батька, чекаючи, що він заперечить, що це жарт, що він зараз вижене цього чоловіка з дому. Але Артур Марлоу лише нижче опустив голову, ховаючи очі. Срібний літачок на його грудях здригнувся від беззвучного ридання.

Еліна сказала що хотіла б попрощатись з батьком тому пообіцяла, що сама приїде до маєтку Каспіана.

Каспіан повільно підвівся з-за столу. Поправив манжет сорочки — звичний жест людини, яка думає, перш ніж відповісти.

— Самостійно, — повторив він, наче перевіряючи слово на міцність. — Цікаве рішення для людини, яка щойно назвала нашу угоду покупкою.

— А ви боїтесь, що я не приїду? — Еліна подивилася на нього рівно.

— Я не боюся, — відповів Каспіан. 

— Я просто не звик покладатися на обіцянки людей.

— Тоді ви погано знаєте людей.