Розділ 4: Фатальна помилка чи срібний літачок Еліс

Марта тремтячими руками підійшла до плити.

Вона не думала про чай — руки самі знали куди йти, самі клацнули вмикач, самі потягнулись до чайника. Так буває, коли голова зайнята чимось більшим за тіло і тіло переходить у режим виживання — діє, рухається, робить зрозумілі речі, щоб не стояти посеред кухні і не дивитись на подругу, яка щойно ввійшла і виглядає так, наче щось у ній надломилось, але ще тримається на останньому.

Клацання вмикача пролунало в тиші квартири занадто гучно — як постріл у порожньому соборі. Марта здригнулась від власного руху.

Вона налила окропу в дві керамічні кружки — ті самі, що вони використовували ще з університету, куплені на розпродажі за безцінь, але чомусь досі живі. Аромат міцного трав'яного чаю піднявся вгору, трохи розбавив те, що висіло в повітрі — важке, наче перед грозою, наче щось велике вже сталось і ще не перестало.

Еліс сіла на край стільця.

Не на все сидіння — саме на край. Так, наче хотіла зберегти за собою право зірватись будь-якої миті, наче якщо сяде повністю, то це буде якесь рішення, якого вона поки не приймала. В руці вона ще стискала ключі від байка — металеві, холодні, і Марта бачила як вони врізаються в долоню, але Еліс не розтискала пальців.

Марта поставила кружку перед нею і сіла навпроти.

Вони дивились одна на одну секунду.

— Пий, — м'яко наказала Марта.

— Не хочу.

— Еліс.

— ні,дякую-пролунало з уст Еліс.

Марта не стала сперечатись,вона знала Еліс достатньо давно, щоб розуміти : зараз не той момент тиснути. Зараз треба просто бути пору.Просто чекати.

За вікном у темряві саду щось ворухнулось. Гілка чи силует — чи здалось.

Еліс не відривала погляду від скла. Вона дивилась туди з тим виразом людини, що давно вже знала відповідь і просто чекала підтвердження.

— Він там? — нарешті запитала вона. Тихо. Рівно.

— Не дивися туди.

— Я й так знаю, що він там. Відповідай.

Марта поклала долоні на стіл — плоско, як кладуть коли хочуть утримати себе від зайвого руху.

— Так. Я бачила його, коли ти заходила. Стоїть під яблунею.

— Давно?

— Не знаю. Може, з того моменту, як ти мені зателефонувала.

Еліс нарешті взяла кружку — але не щоб пити. Просто обхопила обома долонями, притиснула до пальців — тих самих крижаних пальців з ключами, які вона нарешті поклала на стіл. Тепло кераміки, мабуть, було єдиним теплом, що вона зараз дозволяла собі.

— То він знає, що я тут.

— Мабуть.

— І чекає.

— Еліс, не думай зараз про нього. Думай про те, що робити далі.

— А що тут думати? — голос її був рівний, майже байдужий. Саме це і лякало Марту найбільше — не сльози, не крик, а ця стійкість .Стійкість людини, що вже десь всередині вирішила і лише доповідає про факти. 

— Він чекає. Каспіан послав його. Батько... батько підписав те, що підписав. Все вже вирішено без мене.

— Нічого не вирішено, — різко сказала Марта. Різкіше, ніж хотіла — але це вирвалось.

— Ти ще жива, ти ще сидиш у моїй кухні, і поки ти тут — нічого не вирішено. Чуєш мене?

Еліс повільно підняла на неї очі.

— Ти так думаєш?

— Я це  знаю.

Тиша. Десь у глибині квартири цокав годинник — той старий, що Марта збиралась замінити вже три роки і все відкладала. Зараз він цокав і цокав, і кожне цокання відміряло щось важливе.

— Знаєш, що найгірше? — раптом тихо промовила Еліс.

Вона дивилась на своє відображення в темній рідині чаю — трохи розмите, трохи чуже, наче дивилась на когось іншого.

— Батько завжди казав, що чай лікує все. Головний біль, розбите коліно, перше кохання, що минуло, іспит який провалила, ніч яку не пережила. «Заварю тобі чаю, і все пройде», — казав і сміявся. Таким теплим сміхом, знаєш — тим самим, що зсередини. — Вона зупинилась.

 — А зараз мені здається, що я п'ю отруту. Кожен ковток нагадує про те, що він ще вчора сидів зі мною так само, і, може, навіть думав ці самі слова... а сьогодні — продав.

— Не кажи так.

— Чому? Це неправда?

Він тебе любить.

-Хто ,батько ?-Еліс вдала ніби не почула запитання.

Марта відкрила рота і закрила.

Можливо є вирішення,не варто так категорично-сказала Марта.Це ж неправда .

 Неправдою це не було — і вони обидві це знали. Між ними не було тих стосунків, де можна говорити неправду ,адже вони завжди були чесними одна з одною ще зі школи  і Еліс одразу б відчула брехню і це було б гірше.

— Правда. Але якщо ти будеш повторювати це знову і знову, ти окам'янієш. 

— Марта говорила обережно, підбираючи слова, як підбирають кроки по тонкому льоду. 

— А тобі зараз потрібна не ненависть. Тобі потрібна холодна голова і ясний погляд — бо ти зараз приймаєш рішення, і вони будуть мати наслідки.

— У мене холодна голова. 

— Еліс відставила кружку — акуратно, майже педантично. 

— Саме тому мені так страшно.

Вона помовчала. Потім повільно витягнула з внутрішньої кишені куртки маленьку річ.

У кухонному світлі та тьмяно зблиснула — не яскраво, не показово, а так як блискають речі, що їх носять довго і обережно і часто торкаються пальцями без причини — просто щоб знати що вона є. Крихітна срібна шпилька у формі літачка. Крила тонкі, майже прозорі на просвіт, з якоюсь дрібною гравіювальною деталлю на корпусі яку треба було притиснути до очей щоб розгледіти.

Марта одразу впізнала її.

— Боже, Еліс... ти досі її носиш?

— Носила. 

— Еліс поклала шпильку на стіл між ними. Поклала обережно — наче що, наче вона ще могла розбитись. — Завжди. Навіть у ті роки, коли ми майже не розмовляли з батьком. Навіть коли сварились і я ночувала у тебе і казала що більше не повернусь. Дурна, правда?

— Ні.

 — Марта покачала головою. 

— Не дурна.

— Пам'ятаєш, я завжди носила її на комірі шкільної форми? — голос Еліс затремтів — не зламався, а саме затремтів, як тремтить натягнута нитка. — Пам'ятаєш?