Розділ 4: Фатальна помилка чи срібний літачок Еліс

Марта тремтячими руками підійшла до плити. Клацання вмикача прозвучало в тиші квартири занадто гучно — як постріл у порожньому соборі. Вона налила окропу в дві керамічні кружки, і аромат міцного трав'яного чаю трохи розбавив важку атмосферу страху.

Еліс сіла на край стільця — не на все сидіння, а саме на край, наче готова будь-якої миті зірватися, — все ще стискаючи в кулаці холодні ключі від байка.

Марта поставила перед нею чай і сіла навпроти.

— Пий, — м'яко наказала вона.

— Не хочу.

— Еліс.

— Сказала — не хочу.

Марта не стала сперечатися. Вона просто сиділа і чекала. За вікном у темряві саду щось ворухнулося — чи здалося. Еліс не відривала погляду від скла.

— Він там? — нарешті запитала вона тихо.

— Не дивися на вікно.

— Я й так знаю, що він там. Відповідай.

Марта поклала долоні на стіл.

— Так. Я бачила його, коли ти заходила. Стоїть під яблунею.

— Давно?

— Не знаю. Може, з того моменту, як ти мені зателефонувала.

Еліс нарешті взяла кружку — обхопила обома долонями, не щоб пити, а щоб відчути тепло. Її пальці були крижаними.

— То він знає, що я тут.

— Мабуть.

— І чекає.

— Еліс, не думай зараз про нього. Думай про те, що робити далі.

— А що тут думати? — голос Еліс був рівний, майже байдужий, що лякало набагато більше, ніж істерика. — Він чекає. Каспіан послав його. Батько... батько підписав те, що підписав. Все вже вирішено без мене.

— Нічого не вирішено, — різко сказала Марта. — Ти ще жива, ти ще сидиш у моїй кухні, і поки ти тут — нічого не вирішено.

Еліс повільно підняла на неї очі.

— Ти так думаєш?

— Я так знаю.

Тиша. Десь у глибині квартири цокав годинник.

— Знаєш, що найгірше? — раптом тихо промовила Еліс, дивлячись на своє відображення в темній рідині чаю. 

— Батько завжди казав, що чай лікує все. Головний біль, розбите коліно, перше кохання, що минуло. «Заварю тобі чаю, і все пройде», — казав і сміявся. А зараз мені здається, що я п'ю отруту. Кожен ковток нагадує про те, що він ще вчора сидів зі мною так само... а сьогодні — продав.

— Не кажи так.

— Чому? Це неправда?

Марта відкрила рота і закрила. Неправдою це не було.

— Правда. Але якщо ти будеш повторювати це знову і знову, ти окам'янієш. А тобі зараз потрібна не ненависть, тобі потрібна холодна голова.

— У мене холодна голова. — Еліс відставила кружку. — Саме тому мені так страшно.

Вона повільно витягла з внутрішньої кишені куртки маленьку річ. У кухонному світлі та тьмяно зблиснула — не яскраво, а так, як блискають речі, які носять довго і обережно. Крихітна срібна шпилька у формі літачка.

Марта одразу впізнала її.

— Боже, Еліс... ти досі її носиш?

— Носила. — Еліс поклала шпильку на стіл між ними. — Завжди. Навіть у ті роки, коли ми майже не розмовляли з батьком. Навіть коли сварилися. Дурна, правда?

— Ні. Не дурна.

— Пам'ятаєш, я завжди носила її на комірі шкільної форми? — голос Еліс затремтів від припливу спогадів.

— Пам'ятаю, — тихо відповіла Марта. 

— Пані Кравченко казала тобі зняти її на уроках. А ти щоразу знімала і щоразу чіпляла знову.

Щось схоже на посмішку промайнуло по обличчі Еліс — і зникло.

— Батько подарував її мені, коли мені було шість. Він тоді повернувся з тривалого відрядження і сказав: «Цей літачок завжди повертатиме тебе додому, де б ти не була. Бо вдома на тебе чекаю я».

— Гарні слова.

— Колись вони здавалися мені найкращими словами на світі. — Еліс провела пальцем по тонкому крилу. — Тоді він був моїм героєм. Найвищим чоловіком у світі. Коли мені було страшно вночі, я стискала цю шпильку в кулаці й вірила, що він захистить мене від усього. Ми мріяли, як колись полетимо до Відня разом. Тільки він і я. «Ти заслуговуєш на найкраще, Еліс», — казав він. Це був наш символ. Символ того, що ми — сім'я, яку неможливо розбити.

— Еліс...

— Не перебивай. — Голос дівчини не зламався, але тонко натягнувся, як струна. — Дай мені сказати. Бо якщо я зараз не скажу — я вже ніколи не зможу.

Марта замовкла.

Єдина сльоза впала на стіл. Еліс не витерла її.

— А тепер цей літачок здається мені насмішкою. Людина, яка обіцяла бути моїм домом, виставила мене на торги. Він розбив цей символ об зелене сукно грального столу — і навіть не здригнувся. Я бачила його очі, Марто. Він не плакав. Він навіть не відвів погляду.

— Що він сказав? — тихо запитала Марта. — Коли ти пішла?

— Нічого. Він узяв склянку і відвернувся до вікна.

— Нічого?

— Нічого.

Марта повільно видихнула.

— Еліс, я...

— Не треба. 

— Еліс різким рухом поклала шпильку на стіл перед Мартою. — Залиш її собі. Або викинь. Я не хочу брати з собою нічого, що нагадує про те, ким він був раніше. Бо той батько помер сьогодні ввечері. А цей чужий чоловік просто продав мене Каспіану Вейну — як продають старий мотоцикл, якому більше нема місця в гаражі.

Марта дивилася на шпильку. Потім на Еліс.

— Ти хочеш, щоб я її викинула?

— Роби що хочеш.

— Ні. Я хочу зрозуміти, чого ти хочеш.

— Я хочу, щоб цього вечора не існувало. — Еліс підняла очі, і в них була та порожнеча, яка буває після дуже сильного болю. — Але оскільки це неможливо — просто забери її з мого поля зору.

За вікном чоловік у чорному плащі зробив помітку у блокноті: «Об'єкт позбувся останньої емоційної прив'язки. Стадія: повне відчуження».

Марта обережно взяла шпильку зі столу. Але не сховала її — мовчки підвелася, обійшла стіл і силоміць вклала її назад у розкриту долоню Еліс, стиснувши її пальці.

— Що ти робиш? — здивовано запитала Еліс.

— Повертаю тобі твоє.

— Я ж сказала — не хочу.

— А я сказала — ні. — Марта не відпустила її руку. — Слухай мене. Цей літачок не належить твоєму батькові. Він ніколи йому не належав. Він належить тій маленькій дівчинці, яка стискала його вночі, коли боялася грому. Яка мріяла про Відень. Ця дівчинка не продана.