Розділ 3 Ілюзія порятунку

Еліс бігла нічними вулицями, не помічаючи холодного вітру, що пробирав до кісток. Стук у двері Марти був відчайдушним, майже істеричним. Коли подруга відчинила, Еліс просто впала їй на руки, задихаючись від ридань.

— Він це зробив, Марто... Він мене поставив на кін! — вигукнула вона, ледь перехоплюючи подих, коли вони опинилися на кухні.

Марта завмерла з чайником у руках. Її обличчя зблідло.

— Що ти верзеш? Твій батько... він же обожнює тебе. Які борги? Які карти?

— Він програв усе. Капітал, репутацію... і мене. Я тепер належу тому чоловікові, Каспіану Вейну . Розумієш? 

Я — борг! — Еліс стиснула кулаки так, що нігті впилися в долоні. 

— Він підписав папери, Марто. 

Я бачила його очі — в них не було ні каяття, лише страх за власну шкуру.

Марта сіла навпроти, її руки тремтіли.

— Еліс, це ж незаконно. Ми в двадцять першому столітті! Ти не можеш просто... стати власністю. Треба йти в поліцію, треба тікати!

— Поліція? — Еліс гірко засміялася, витираючи розмазану туш. — Ти не знаєш Каспіана . У нього в кишені все місто. Якщо я втечу, він знайде мене де завгодно. Або знищить батька остаточно. Хоча... мені вже байдуже, що з ним буде.

Вона підняла погляд на подругу, і в цьому погляді вже не було сліз— лише холодна рішучість і смертельна образа.

— Я не збираюся бути його іграшкою. Якщо батько продав мою свободу, я знайду спосіб зробити так, щоб цей Каспіан пошкодував про свій виграш

Марта схопила Еліс за плечі, змушуючи її подивитися в очі. У кімнаті панувала напружена тиша, яку порушувало лише уривчасте дихання дівчат.

— Слухай мене уважно, — прошепотіла Марта. — У моєї тітки є старий будинок , глибоко в горах. Про нього ніхто не знає, навіть мої батьки туди роками не їздили. Тобі треба зникнути сьогодні. Зараз.

Еліс хитала головою, її пальці судомно стискали край куртки.

— Каспіан  знайде... Він має зв’язки в поліції, у нього всюди свої люди. Якщо я поїду на потязі, мене знімуть з рейсу ще до світанку.

— Ніяких потягів! — відрізала Марта. — Мій брат залишив ключі від свого старого байка в гаражі. Шолом приховає обличчя, а номери я забризкаю брудом. Ти поїдеш манівцями. Жодних трас, жодних камер.

Еліс на мить заплющила очі, уявляючи нічну дорогу і невідомість.

— А як же телефон? Він відстежить сигнал.

— Залиш його тут. Викинь у річку по дорозі. Ось, візьми мій старий кнопковий телефон і готівку, яку я відкладала на відпустку. Тобі вистачить на перший час.

Еліс подивилася на пачку купюр, яку Марта запхала їй у долоню. Вперше за цей вечір у її погляді з'явилася іскра надії, змішана з крижаною люттю.

— Якщо я втечу, він прийде до батька. Каспіан  не пробачає боргів.

— Нехай приходить! — вигукнула Марта. 

— Твій батько зробив свій вибір, коли поставив тебе на кін. Тепер твоя черга обирати — бути товаром чи людиною.

Еліс рішуче витерла залишки сліз і кивнула.

— Добре. Давай ключі. Я більше не його донька. Я нічия.

     Тінь у кутку кімнати ворухнулася так ледь помітно, що дівчата, поглинуті розпачливим плануванням, нічого не зауважили. Чоловік у чорному плащі стояв на балконі сусідньої покинутої квартири, притиснувши до вуха мініатюрний приймач. Крізь нещільно зачинене вікно Марти кожне слово про гори , старий байк і готівку долітало до нього кришталево чітко.

Він не посміхався. Його обличчя, наполовину приховане коміром, залишалося нерухомим, як маска. Він був професіоналом, і його завданням було не просто стежити, а гарантувати, що «лотерейний квиток»  Каспіана не загубиться в дорозі.

Коли Еліс схопила ключі від гаража, чоловік повільно дістав телефон. Екран на мить висвітлив його холодні сірі очі.

— Вона збирається тікати, — промовив він у слухавку низьким, позбавленим емоцій голосом. — Напрямок — гори. Маршрут — манівці. Байк брата подруги.

На тому кінці запала коротка пауза, після якої пролунав спокійний, але владний голос Каспіана :

— Не зупиняй її зараз. Дай їй відчути смак свободи. Нехай думає, що вона хитріша за нас. Я хочу, щоб вона зрозуміла марність своїх зусиль саме тоді, коли повірить, що врятувалася. Стеж на відстані.

Чоловік у чорному кивнув сам собі, натягнув глибше капелюх і безшумно розчинився в темряві під’їзду, якраз тоді, коли Еліс виходила з квартири Марти.

      Різкий, роздираючий тишу гавкіт вівчарки Марти розлігся луною по всьому подвір’ю. Еліс здригнулася, ледь не впустивши ключі на бетонну підлогу гаража. Собака, зазвичай спокійний і приязний до неї, тепер шалено кидався на сітку вольєра, дивлячись не на дівчат, а кудись у густу темряву за їхніми спинами.

— Тихо, Рексе! Свої! — шикнула Марта, намагаючись втихомирити пса, але той лише сильніше заричав, оголюючи ікла. Його шерсть на загривку встала дибки.

Еліс відчула, як холодний піт проступив на лобі. Вона повільно озирнулася. Подвір’я виглядало порожнім, лише старі яблуні хиталися під поривами вітру, відкидаючи потворні тіні на стіни будинку. Але пес не помилявся — він відчував чужого.